Россия – нарушитель международного права. Теперь официально. “Метод кухонной мойки” – это когда складываешь все аргументы в надежде, что хоть один сработает.
У останній день січня 2024 року Україна отримала рішення по суті у першій справі проти Росії у Міжнародному суді ООН. Воно викликало полярні оцінки, але юристи-міжнародники, залучені до ведення цієї справи, наполягають, що це – перемога.
“Європейська правда” публікує спільну їхню спільну статтю, яка це пояснює, аргументує, чому ця подія є важливою, та розповідає, як Україна отримали це рішення Суду.
* * * * *
31 січня 2024 року Міжнародний суд ООН виголосив рішення у справі “Україна проти Російської Федерації” щодо застосування та тлумачення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.
Ми називаємо цю справу – “Велика справа”.
І через те, що вона порушена за двома конвенціями (а не за однією, як кілька інших справ проти РФ), і з огляду на кількість залучених людей, на обсяг документів та доказів, поданих до Суду, і ще більший обсяг інформації, зібраної в ході роботи.
Велика справа досягла свого апогею.
Суд встановив порушення Росії по обох Конвенціях. У якості приємного бонусу – Суд встановив, що Росія порушила обов’язковий до виконання наказ про застосування тимчасових заходів.
Росія – порушник міжнародного права. Тепер офіційно.
Можна довго дебатувати про об’єм задоволених і відхилених претензій України. Залишимо це науковцям. Зазначимо лише, що у юриспруденції часто застосовується так званий “метод кухонної мийки”, куди ти складаєш всі аргументи в надії, що хоч один з них спрацює і забезпечить досягнення успіху.
Ми не могли програти Велику справу. Як і Росія. З багатьох, передусім, політичних причин, і широкомасштабне вторгнення підняло ставки у цій справі до максимуму.
І ми перемогли. По кожній з конвенцій встановлено порушення з боку Росії.
Тому це рішення вже увійшло в історію.
Рішення цього Суду зазвичай можна читати багато разів, і кожен раз знаходити нові акценти – особливо коли йдеться про такі комплексні суперечки, як наша Велика справа. Однак ви не прочитаєте там про те, що зробила Україна, щоб досягти цього етапу. А також у ньому не буде пояснень, чому ми сподіваємося, що проголошення рішення не відправить Велику справу припадати пилом в архів історії.
Цей текст дає відповіді на ці запитання. Про все це – по черзі.
Чому ми пішли саме до Суду ООН?
Велика справа розпочалася у 2014 році на тлі – як ми тоді вважали – найтемніших часів у нашій історії, коли Росія окупувала Крим і почала вторгнення на Донбас. Перед кожним з нас постає очевидне питання: що ти, як державний службовець, можеш зробити на своєму місці для протидії Росії? Відповідь була очевидна: дії Росії є порушенням міжнародного права.
Відтак Росію як державу потрібно притягнути до відповідальності.
Тут варто додатково наголосити: дії посадових осіб Росії також безсумнівно є злочинними. Росія не робить ключових кроків без особистої згоди Путіна. Саме він віддає команди міністру оборони, який доручає керівнику генерального штабу спланувати і провести військову операцію тощо.
Але у лютому-березні 2014 року фокус був на відповідальності Росії як держави за злочинні рішення Путіна і його найближчих поплічників.
У міжнародному праві, на відміну від національних правових систем, відсутня ієрархія судів. Немає міжнародного суду першої, апеляційної або касаційної інстанції.
Є низка спеціалізованих міжнародних судів (як, наприклад, Міжнародний трибунал з морського права), а також універсальний Міжнародний суд ООН, утворений разом із самою ООН для вирішення спорів між її державами-членами.
Утім, вирішення міждержавних суперечок має важливу відмінність від національних судових процесів.
Якщо спрощено, то у разі суперечки між громадянами над ними завжди є держава з правоохоронними органами і судами, які за потреби примушують до виконання законів, що діють у цій державі, та карають порушників. Натомість міжнародні відносини зазвичай не передбачають існування “наддержави”, чи то світового поліцейського, та і з судами не все так просто. Наприклад, щоб Міжнародний суд ООН взявся за суперечку між двома державами, недостатньо, щоб обидві вони були членами ООН. Необхідно також, щоб держава-відповідач надала згоду на вирішення цим Судом спорів, які виникають у неї з іншими державами. Ані СРСР (і згодом Росія), ані Україна таку згоду не надавали.
Попри це, Міжнародний суд ООН виявився найбільш придатним майданчиком для притягнення РФ до відповідальності.
Це, разом з надзвичайно високою репутацією Суду, зробило вибір майданчика очевидним. І лишалося знайти шлях подати скаргу до цього Суду.
У багатосторонніх міжнародних договорах, які розробляються та приймаються в рамках міжнародних організацій (в першу чергу в рамках самої ООН), часто є положення про вирішення спорів у МС ООН.
