Второе президентство Дональда Трампа, безусловно, является вызовом для Украины. Но и сама Украина является так же вызовом для нового президента США.
Україна готується зустріти друге президентство Дональда Трампа.
Вже немає шоку, наявного в українській столиці після його першого обрання, натомість є повномасштабна війна та обіцянка новообраного лідера США завершити її в рекордно короткі терміни.
Друге президентство Трампа, безумовно, є викликом для України.
Але і сама Україна та завершення війни Росії – чи, коректніше, її призупинення – є так само викликом для президентства Трампа.
Те, як він дасть собі раду в цьому питанні, може визначити хід його перебування у Білому домі і, зрештою, те, чи зможе він стати, як прагне, найвизначнішим республіканським президентом в історії США.
Україна може допомогти йому бути номінованим на Нобелівську премію миру, а може зробити так, що він увійде в історію як людина, яка допомогла Путіну відновити Російську імперію.
Отже, важливо перестати підігрувати всім, хто сприймає Америку Трампа як загрозу для України, рівноцінну – або й більшу – аніж путінська Росія, та розібратись у тому, що важливо розуміти вже на цьому етапі формування майбутніх політик адміністрації нового президента в екзистенційному для нас питанні “війни та миру”.
І головне – що важливо спробувати донести до команди Трампа перед тим, як новобраний президент спробує оформити свої передвиборчі обіцянки в будь-яку переговорну “оборудку”.Стратегія “повільного вбивства”
Що нам наразі відомо з відкритих та закритих джерел про контури бачення завершення війни, яке домінує у команді Трампа? І наскільки це бачення відрізняється від того, яке переважало в адміністрації Джо Байдена?
Перша річ, яку важливо розуміти – на топрівні у жодному з партійних таборів США не бачать потенціалу військової перемоги України та вважають нереалістичним вихід на кордони 1991 року.
Тому якщо когось нав’язливо переслідує думка, що Трамп нас штовхатиме на заморозку, а Камала Гарріс вела б до перемоги України через звільнення всіх наших земель – вимушена буду розчарувати.
За будь-якої адміністрації ми б обговорювали не завершення війни з розрахунком вибити російські війська України, а призупинення війни.
Ключове питання – насправді не у самій ймовірності призупинення війни, а в тому, на яких умовах це перемир’я буде досягнуто.
А також у тому, наскільки Україна буде захищена в момент його фіксації – з точки зору військової допомоги та реальних гарантій безпеки. І тут якраз важливі нюанси в позиціях різних американських гравців.
Хтось запитає: а як же заяви про підтримку перемоги України, якими рясніли декларації лідерів Демократичної партії в останні місяці? Подібна риторика не повинна вводити в оману.
Мій досвід спілкування з американськими співрозмовниками на різних рівнях демонструє, що в адміністрації Байдена цілком комфортно себе почували, інтерпретуючи перемогу як факт того, що Україна в принципі вистояла чи, як люблять казати в окремих високих офісах, “Україна досі вільна”.
Можливо, звідси і нотки гордості в голосі Гарріс, коли вона говорила про намір продовжувати політику Байдена щодо України у разі обрання на пост президента. Політику, яка – і за два з половиною роки війни це вже очевидно – насправді вела до повільної поразки України.
Чи, перефразовуючи відомий хіт, “killing Ukraine softly” (вбивала Україну повільно).
Окремі опосередковані сигнали з кампанії Гарріс теж викликали певні питання щодо того, до якої саме перемоги вона б підтримувала Україну. Зокрема, йдеться про деяких зовнішніх експертів, які, за наявною інформацією, були запрошені брифінгувати Гарріс з питань України в останні місяці перед виборами.
Чи сигнали про неминучість другої Ялти з визначенням де-факто сфер впливу в Європі, які останнім часом надходили від окремих топдипломатів США в розмовах зі своїми європейських візаві, шокуючи останніх настільки, що вони поспішали обговорити це навіть з українцями.План Зеленського чи план Трампа?
У чому ж тоді відмінності між стратегіями Джо Байдена та Дональда Трампа? І де для нас приховані найбільші ризики?
Першою суттєвою відмінністю є бачення того, хто, власне, повинен бути ініціатором переговорного врегулювання.
У президента Байдена, за свідченнями багатьох джерел, дійсно був справжній “пунктик” щодо того, що Зеленський особисто мав вирішити та попросити главу Білого дому допомогти профасилітувати такі переговори. Такої ж позиції дотримувалась і Гарріс.
Наскільки щирою є така позиція, враховуючи залежність України від американської військової та фінансової допомоги і можливість американської сторони регулювати переговорний апетит України обсягом та швидкістю надання такої допомоги – питання відкрите.
Але так чи інакше, адміністрація до певної міри зробила себе заручником підходу “лише Україна має вирішити, де, коли і як починати переговори”, а якщо Україна не вирішувала – потрібно просто її підтримувати. Нехай дозовано, нехай в режимі “as long as it takes” (скільки б часу це не зайняло), а на додачу – відстаючи від усіх заявлених графіків.
Трамп же від початку не приховував – саме він буде ініціатором переговорного врегулювання.
Саме він буде не тим, хто розпочав велику війну в Європі, але тим, хто завершить її.
Даючи зрозуміти: що якщо і буде План перемоги, то це буде план перемоги Трампа. Не Зеленського, не Путіна, а саме Трампа.
Відповідно, перше завдання для України тут – не наполягати на безумовному виконанні саме нашого плану, але запропонувати, яким чином інтегрувати ці пункти в план миру Трампа.
Подейкують, що навіть в нинішній адміністрації дещо нервово реагували на ініціативи, які позиціонувались як ініціативи Зеленського. “Ким він себе уявив – новим Вудро Вільсоном зі своїм списком пунктів?” – начебто роздратовано кинув один з топпосадовців США.
Однак нинішня адміністрація вимушена була з цим рахуватися, наполягаючи, що саме Зеленський має визначити стратегію перемоги, а США її начебто підтримають. Розуміючи розмір его Трампа, наполягати на прийнятті Формули миру чи Плану перемоги Зеленського було б щонайменше не дуже далекоглядно.
Проблема такого наполегливого бажання новообраного президента США звести Україну й Росію за переговорним столом полягає також у тому, що Трамп автоматично заганяє Сполучені Штати у нішу фасилітаторів переговорного процесу.
Проте це якраз той випадок, коли нам не потрібний Вашингтон у ролі рефері (навіть найбільш чесного рефері), нам потрібен Вашингтон у нашій команді.
