Як виглядали студентські поїздки додому на Житомирщині на початку 2000-х: від черг за попутками до бабусиної кухні та запаху пампушок
Подорож у часі між Житомиром і рідним селом: ностальгія студентських років у деталях повсякденного життя:
“На днях відчула себе знову студенткою.
Їздила в Житомир у справах, а назад добиралась попутками.
Ану зізнавайтесь, чи багато тут серед нас тих, хто в студентські часи, в п’ятницю після пар, ловили попутку додому?
Ох і часи! На початку 2000-их ми були загартовані суворими реаліями життя.
В четвер ввечері обов’язково бігла на переговорний пункт, щоб сказати батькам, чи соізволить їхнє чадо приїхати додому.
Частота поїздок залежала від багатьох факторів.
По-перше— я аналізувала, чи залишилось в мене щось із продуктового мінімуму і чи дасть той мінімум протягнути мені ще один тиждень.
По-друге— моніторила чи намічається в клубі якась тусовка (не просто дискотека, а припустимо День села і не важливо чи престольне свято було в селі, в якому я мешкаю, чи в радіусі 50 кілометрів навколо нього).
І найголовніший фактор — чи припадало нам саме на ці вихідні пасти череду—бо що може бути гіршим? Як казав хтось і колись: ” У моєму житті було дві найзаповітніші мрії: взимку —щоб школа згоріла , а влітку —щоб корова здохла!”
Не скажу, щоб я була аж такою категоричною, але марнувати час на полі для мене було просто суцільною мукою.
Отож, якщо я все ж таки вирішила їхати завтра після пар і повідомила про це мамі, наступним завданням було скласти торби.
Я дотошно перемивала ті баночки з-під консервації та лоточки з-під котлет і голубців, (бо що ти за хазяйка), перекладала їх старими зошитами і одягом, щоб не тарабаніли, адже цю сумку приходилось перти з собою в університет.
