.
Для України 2023 рік був важким, але ми гідно його пройшли. Утім, вже зараз маємо думати про наступні роки й що ми можемо зробити для перемоги, адже 2024 буде не менш важливим.
Контрнаступ Збройних Сил України, проблеми на фронті та в тилу, а також мобілізацію в інтерв’ю 24 Каналу прокоментував голова Фонду “Повернись живим” Тарас Чмут. Більше підсумків 2023 року – читайте далі у матеріалі.Це не так просто: про контрнаступ та постачання F-16
Які, можливо, три основні події вам найбільше запам’яталися у 2023 році? Які, на вашу думку, взагалі можуть змінити хід і ставлення до війни в Україні?
Знаєте, коли багато працюєте, то все, що вчора – це вже три місяці назад. Відповідно, все, що було в році, воно вже настільки забуте, що отак одразу нічого не згадаю. Можна щось згадати, а щось забути. Це немає значення.
Це був важкий рік. Ми його достойно протримали. Попереду не менш важкий рік, але думаймо про 2025-й. Щоб не бути в позиції, як зараз, давайте думати на два кроки вперед. Думати, яким буде 2025 рік для нас. Що потрібно буде державі тоді, що потрібно буде фронту тоді. Що зробити зараз, щоб через рік – у 2025 році, ми мали кращі позиції й більше шансу або продовжувати війну, або якось перемагати. Просто складний рік.
Складний, погоджуюся. І особливо складний він, мабуть, у темі контрнаступу. Мені здається, що і влада, і медіа перегріли очікування наших громадян. Що ви можете сказати? Чи дійсно це так? Що завадило успішному просуванню наших військ?
Напевно, те, що це складно робити. Напевно, складніше, ніж очікувалось. Не завжди всі операції вдаються так, як хотілося б. Це якщо говорити дуже загально і коротко.
Дуже багато факторів, які впливають на кінцевий результат будь-чого. І спростити їх до якогось речення або до якогось прізвища абсолютно безглуздо.
Десь у вас може вийти, як було на Харківщині. Десь ви можете систематично багато місяців ціною великих втрат витіснити противника, як було на Херсонщині. Десь противник може сам піти, як було на Київщині, тому що стратегічна ситуація того так вимагала. Або як на Зміїному було. Однак десь так не відбувається.
Тому росіяни – сильний противник, гарно вчаться, вміють воювати. З ними нелегко воювати.
Вчасне постачання літаків змінило б хід цього контрнаступу?
Вчасне – це коли?
Можливо, ще коли навіть розроблявся план масштабного контрнаступу України.
Давайте так. Вчасне для України постачання літаків – це десь у 2018 – 2020 роках. Оце вчасно. Все, що відбувається в момент ведення бойових дій – це вже пізно.
Загалом, якби з’явилися літаки в небі прямо зараз?
Це все складніше працює. Це не просто літак, який перелетів з Польщі у Львів чи Франківськ, і тепер у вас є літак в небі. Це побудова системи базування. Побудова для нас – це створення системи технічного обслуговування, ремонту.
Це опанування боєприпасів і їх наявність, осмислене застосування їх, тобто усвідомлення тактики застосування їх сильних і слабких сторін. Це адаптація нових літаків до тих умов ведення бойових дій, які є у нас, щоб їх свої ж не позбивали, наприклад.
Це люди, які ними мають керувати, обслуговувати та застосовувати. Таких людей треба теж знайти, відібрати, підготувати, а потім це все накласти на українську реальність.
Це не так просто, як журналістам та суспільству в фейсбуці здається, що “звідкись кудись” літак перелетів і тепер ми виграли війну.
Нам не здається, що це просто, але, знаєте, зважаючи на публічні заяви наших партнерів, дуже непокоїть те, що зараз почали говорити про F-16. Мовляв, вони можуть з’явитися в Україні приблизно у 2025 році. Чому?
Давайте розділяти та дивитися глибину питання. Є низка країн, які надають нам техніку. Вона буде не одномоментною. Відповідно, хтось надасть певну кількість літаків наступного року, а хтось весною, літом чи восени, наприклад. Дехто ще через рік, три чи п’ять років. Це все процес. Він, знову ж таки, не одномоментний. Якась країна готова надати їх пізніше, і вона про це заявляє.
Сьогодні проблема з отриманням F-16 значною мірою на нашому боці через неготовність належним чином інфраструктури та достатньої кількості людей, які можуть це все опановувати, обслуговувати та забезпечувати. Бо, на жаль, така наша реальність. З цією проблемою держава зараз активно бореться і сподіваємось, що до весни поборе.
Як має це поборотися?
Там багато всього відбувається. І штатні зміни, і відновлення певних об’єктів військової інфраструктури, підготовка та відбір людей, їх заміна. Багато роботи є з різними країнами. Хтось не може дати літаки, але може дати до них озброєння. Хтось не може дати озброєння, але може дати гроші, за які Україна придбає наземні системи для обслуговування в інших партнерів.
Це все дуже повільно для України, бо нам все хочеться “на вчора”. Якщо порівнювати, як в інших країнах відбувається оновлення авіаційного парку – то наші темпи доволі швидкі.Про мобілізацію та повістки в спортзалах
Якщо говорити про людський ресурс, який є надважливим у війні. Тут важлива кількість чи якість?
І те, і те завжди має значення. Радянський Союз в Другій світовій війні переміг кількістю, тотальною кількістю. Хоча Німеччина брала в рази вищою якістю. Тому, якщо подивитися в розрізі історії, кількість і ресурси мають значення, вони важливі.
З іншого боку, якщо ви не можете дати кількість, а очевидно, що Україна не може цього дати, то єдина ваша надія – це якість.
Як ви бачите розв’язання проблеми з ротацією? Багато зараз розмов. Звісно, ніхто не має нескінченні сили, потрібно змінювати. Однак змінювати не всі хочуть.
Це складне питання. Я не знаю, що з цим робити. Я радий, що не мені приймати це рішення, а комусь з наших політиків, і нести за нього відповідальність. Воно складне і непопулярне. У цілому те, куди рухається країна в цій війні – це період складних, непопулярних, суспільно непопулярних рішень.
Однак по-іншому, на жаль, тільки гірші сценарії.
Як людям донести, що це складні рішення, але вони необхідні?
Через якісну комунікацію і тотальне оновлення наших ЗМІ, на жаль. У нас величезний інформаційний бардак. Ми женемося за гучними заголовками. Шок, сенсація, хтось щось сказав… Дуже складно для людей, які не занурені на всю глибину питання, розуміти сутність тих процесів, які відбуваються. І це породжує викривлення інформації до того, що якісь люди, як Жданов, стають за рівнем впізнаваності вище, ніж купа адекватних людей.
Міністр оборони, урядовці, адекватні керівники державних підприємств і багато інших людей, які багато працюють є топ у своїй сфері. Знову ж, це все наслідки того, як ми будували країну 30 років. І зараз воно все в нас є.
Це наша реальність, треба з нею щось робити, але вона не змінюється так легко. Не може президент наказати усім стати чесними – і всі стануть такими. Або ж не читати російські новини – і всі перестануть це робити.
У телеграм-каналах ми бачимо багато відео рейдів ТЦК в спортзалах. Те, як це сприймає населення, суспільство. Чи правильні такі дії військкоматів? Також ми всі вимагаємо, щоб побороли корупцію у цих самих військкоматах.
Ми боремося з наслідками штучно створених інфоприводів у просторі, який абсолютно викривлений. Ми змінили вже декілька разів керівний склад ТЦК. Там працює величезна кількість поранених людей з бойовим досвідом.
Якщо у нас державна система корумпована за замовчуванням, бо так історично завжди було у нас, то це не означає, що зміна якогось прізвища змінює систему. Ми завжди пробуємо шукати винних за найпростішим принципом. За замовчуванням “військкомати погані”. Рівень “поганості” у всіх однаковий. Усі дуже “погані та корумповані”. Без розбору, хто ним керує: Герой України, який 10 років воював, чи люди без рук або ніг.
Це все не має значення. За замовчуванням військкомати всі “погані”.
З іншого боку, “погані” військкомати мають виконувати визначені об’єми поповнення людського ресурсу Сил оборони. Бо інакше лінія фронту посиплеться, бо там фізично не буде людей. Росія окупує більшу частину території та, як результат, спортзалів не буде.
Теоретично будівель військкоматів теж не буде, нічого не буде. Ті, хто встигне виїхати – будуть живі. Хто не встигне – будуть мобілізовані за прикладом Херсонської, Запорізької області й загинуть за чергову безіменну посадку десь під Львовом.
Тому давайте якось намагатися інформаційно розділяти ці всі питання і поняття, бо воно все про різне, але при цьому не забувати сутність. Якщо ми не хочемо воювати, тоді здаємося? Чи підписуємо перемир’я, мир? Хто має озвучити це рішення?
А що тоді робити з тими, хто зараз воює? А хто воює з 2014 року? Є безліч людей, яких мобілізували у 2014 році й вони лишилися далі служити. Вони досі живі, як не дивно. Є купа людей, які 24 лютого прийшли і продовжують воювати. Це якийсь суспільний договір, як це працює?
Якщо повернутися і згадати слова секретаря РНБО Олексія Данілова про зміни у законодавстві щодо мобілізації. Вони пропонують зараз укладати контракти з рекрутинговими компаніями, які допомагатимуть набрати до лав України бійців. Наскільки реально люди за допомогою рекрутингових компаній йтимуть до війська, якщо вони за якихось обставин не зробили цього раніше? Яка зараз буде мотивація?
Мотивація така, що ви можете обрати собі нормальний фах і нормальну частину, а не бути силою затягнуті в армію апаратом державного примусу, потрапити кудись і так само загинути за якусь посадку.
Мотивація така, що є багато людей, які не проти воювати, але бояться, зокрема через суспільне нагнітання. Воно є і від Росії, і з боку ЗМІ, всередині країни, процесу мобілізаційно-службового. Вони не проти, але бояться. І от історія з рекрутингом – це одна з можливих відповідей на цю категорію людей.
Ви можете обрати собі військову частину, приблизний військовий фах. Ми гарантуємо вам достойне забезпечення та підготовку. Перший період служби гарантовано пройде на визначеній посаді та у визначеній військовій частині. Це для багатьох звучить дуже привабливо і цікаво.
Якщо наші ЗМІ та російське ІПСО не будуть шукати серед 10 тисяч таких військовослужбовців умовно три історії, які вибилися з загальної лінії, та гіперболізувати їх, що це так у всіх і всюди, то є шанс, що ми доволі велику кількість населення зможемо залучити до Сил оборони.
Я розмовляла в ефірі з військовим експертом Владиславом Селезньовим. Він говорить, що у деяких бригадах всі хочуть бути, до прикладу, операторами БпЛА. Насправді більше потрібні гранатометники та штурмовики.
Таким рекрутингом ви не можете розв’язати всю проблему укомплектованості Збройних Сил. Однак ви можете більш раціонально використовувати незалучений людський ресурс.
Уявіть, що ви лікар, але без військової кафедри. Лікар-хірург, який 20 років у своїй галузі. На цивільному ринку праці ви високооплачуваний фахівець. Під час мобілізації ви, наприклад, солдат-матрос. У вас не було кафедри, ви не офіцер, ви на загальних підставах солдат-гранатометник. Однак ви лікар. Більш раціонально для Сил оборони забрати вас кудись в медицину. І от це про якість оперування тим людським ресурсом, який в нас є.
Це не зараз до цього дійшли. Комбриги ще до повномасштабної війни намагалися залучати нормальних цивільних людей на відповідні цивільні посади, щоб люди давали найбільший результат.
Якщо ви працювали все життя на СТО і крутили машини, то очевидно, що з вас буде кращий військовослужбовець ремонтної роти чи батальйону, аніж кулеметник. У вас є досвід, навички. Це більше ваша сфера.
Також є купа людей, які не мають якісної кваліфікації. З них можна пробувати робити того самого кулеметника або гранатометника, наприклад. В якийсь момент, на жаль, як це було 24 лютого і в подальші дні, все доволі хаотично. Тоді кожен робить те, що треба тут і зараз, без прив’язки до минулого.
Нещодавно з’явилася інформація у ЗМІ, що почали брати штурмовиками обмежено придатних.
От у вас є смуга оборони, 60 кілометрів. На цю смугу оборони людей з бойовим досвідом може бути 3 – 5%. Людей, які фізично повністю здорові – 1%, наприклад. Усі решта теоретично можуть вважатися обмежено придатними.
Наприклад, ви що маєте зробити? Сказати, що відповідно до якогось документа бригада знімається, 60 кілометрів фронту відкривається, а ми всі на ВЛК, чи як?
Це питання про те, що ми або воюємо, або не воюємо. Якщо ми воюємо, то вся країна, зокрема і журналісти, включаються в цей процес. Можна бути найкращою демократією, з найкращими законами, з найкращими нормативно-правовими актами та сидіти десь в Польщі, бо решти країни вже немає.Про скандали у Міноборони й співпрацю з Умєровим
Про скандали у Міноборони – це гучна тема цього року, яка також запам’яталася, думаю, багатьом українцям. Запам’яталося те, що відповідні люди несуть покарання за свої діяння. Що ви можете про це сказати? Як взагалі під час війни могли бути корупційні скандали у Міністерстві оборони?
Як? Мовчки. Як? Отак. Факт наявності або відсутності корупційного злочину встановлює суд. Відповідно до рішення судів потрібно давати оцінку тим чи іншим людям, діям, закупівлям, угодам і так далі. Це не захищаючи зараз ні Міністерство оборони, ні Резнікова (колишній міністр оборони України Олексій Резніков – 24 Канал), з яким у нас доволі специфічні стосунки.
Чому специфічні?
Ми не те що майже не спілкуємося. Якось так історично склалося, що ми в різних площинах, хоча працюємо в секторі безпеки й оборони. Чомусь я доволі часто публічно змушений його захищати, тому що журналісти й суспільство доволі часто поверхнево, не розбираючись в сутності питання, люблять накинутися на погану владу або поганих чиновників, або на тих, хто завжди щось краде.
При цьому мало хто з тих, хто критикує, готовий прийти у те ж саме Міністерство оборони й показати, як треба в умовах повномасштабного вторгнення купувати все, завозити його в Україну і забезпечувати Сили оборони.
Бо можна мати найкращі контракти за найнижчими цінами в умовах, коли війна програна, наприклад. Тому що так працює цей світ. Будь-хто, хто хоча б раз купував товар подвійного, навіть не військового призначення офіційно з-за кордону, завозив його сюди, знає, наскільки це не так, як люди собі думають. Поїхав кудись за кордон, в Йорданію, купив там 10 танків, пригнав їх сюди літаком. Це не так працює.
Люди доволі примітивно дають оцінку складним юридичним, бюрократичним, логістичним, геополітичним процесам, які стосуються закупівлі зброї, наприклад.
А ви знаєте, чому люди так дають?
Низький рівень освіти. Це перша відповідь.
Перша відповідь, так. Але ми зараз закликаємо людей донатити. Вони бачать, що там десь хтось щось взяв, вкрав, не поділили або навпаки собі поклали до кишені. І вони говорять: “Чому я маю зараз донатити, якщо гроші є, але їх хтось собі забрав?”
Дуже проста відповідь. Донатити чи не донатити – це так само як служити чи не служити – особистий вибір кожного. На відміну від служити – донатити ніхто не зобов’язаний. Люди можуть цього не робити. Це їхнє право. Можуть робити, а можуть не робити. Багато хто не робить насправді.
Напевно, у нашій з вами бульбашці багато хто робить. Але якщо виїхати, наприклад, в Ізмаїл Одеської області або якийсь райцентр Рівненської області, то відсоток, напевно, в рази менший, ніж в нашій з вами бульбашці – у Києві.
Другий момент. Рівень донатів або всього волонтерства – це якийсь 0,01% загальних потреб війни, яку веде зараз Україна. Те, що роблять волонтери, кажу, як директор найбільшого благодійного фонду, – це дуже круто, важливо, це дає величезний синергетичний результат на полі бою і так далі.
Але, вибачте, волонтери не купують паливо, не видають грошове забезпечення, не одягають всю армію, не купують боєприпаси, яких треба десятки тисяч кожного дня всієї номенклатури.
