18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, НВ публікує історію очевидця подій – кримського татарина Енвера Абібуллаєва, який був депортований разом із сім’єю і двічі повертався на батьківщину
18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, НВ публікує історію очевидця подій – кримського татарина Енвера Абібуллаєва, який був депортований разом із сім’єю і двічі повертався на батьківщину
Енвер Абібуллаєв народився 15 березня 1939 року в селі Ай-Серез (у 1945 році було перейменоване у Межиріччя – ред.) Судакського району Кримської АРСР.
На момент виселення в сім’ї Енвера Абібуллаєва, крім нього самого, було сім людей: дід Осман Аджибекір 1862 року народження, мати Аджер Абібуллаєва 1910 року народження, дві сестри (старша Рехане і молодша Айше) та троє старших братів (Ахмет, Мустафа і Сервер).
Сім’я жила у власному будинку, у неї були виноградники, фруктові дерева, корова, близько десяти овець та кіз, 10-15 курей.
Незадовго до висилки батька Енвера Абібуллаєва мобілізували у трудову армію разом з іншими чоловіками села нібито для відновлення завданих війною руйнувань. Однак пізніше сім’я дізналася, що їх примушували працювати на вугільних шахтах разом із військовополоненими.
Енвер Абібуллаєв також розповів, що його дядько по матері, який працював директором школи у сусідньому з Ай-Сейрезом селі Ворон, був мобілізований у Червону Армію.
18 травня 1944 року, рано вранці, коли було ще темно, до будинку увірвалися двоє військових офіцерів. Разом з ними була родичка сім’ї Абібуллаєвих, яка знала російську мову. Вона переклала, що сім’ю разом з усіма іншими кримськими татарами виселяють.
Енвер Абібуллаєв також розповів, що їм не повідомили про те, що у постанові про виселення кримських татар їм дозволялося взяти свої особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд і продовольство у кількості до 500 кг на сім’ю.
Біля сільського цвинтаря стояли американські вантажівки-„студебекери“, на кожну з яких посадили по вісім-дев’ять сімей і повезли на Феодосійську залізничну станцію. До станції із сім’ями кримських татар їхав солдат з автоматом.
На залізничній станції депортованих посадили у перероблені вагони для перевезення худоби – для більшої місткості у вагонах зробили нари зі свіжих дощок.
У вагоні сім’я розташувалася на полиці біля віконця.
“ Мати на ходу ешелону через це віконце на руках повністю висовувала назовні сестричку замість туалету. Згодом, до самої смерті, сестричка, згадуючи про це, здригалася від страху „, – розповів Енвер Абібуллаєв.
Щоб дорослі могли ходити в туалет, у центрі вагона зробили огорожу з мішковини. Оскільки у вагоні було дуже багато людей, деякі жінки соромилися туди ходити і ходили на стоянках під ешелони.
У вагонах не було ніяких умов для приготування їжі. Тісто жінки готували на стоянках і намагалися спекти на сковороді, поспіхом зробивши з каменів вогнище. Причому скільки часу буде стояти поїзд, не оголошували – у будь-який момент солдати, які його супроводжували, могли скомандувати повертатися у вагони, і жінкам доводилося бігти, схопивши гарячу сковороду з недопеченим тістом, і допікати його вже на наступній стоянці.
Загалом, ніякої організації харчування для депортованих кримських татар передбачено не було, не було також санітарного і медичного обслуговування.
У цілому, дорога тривала 15 днів – 3 червня сім’я Абібуллаєвих разом з іншими кримськими татарами прибула на станцію Асака міста Ленінськ (від 1991 року місту повернули назву Асака) Андижанської області Узбекистану.
Енвер Абібуллаєв розповідає, що після прибуття на станцію кримським татарам довелося три дні прожити під навісом, хоча ще до приїзду їх розподілили по районах і колгоспах.
