16 липня 2018 року в Гельсінкі відбувається зустріч президента РФ Путіна та лідера США Дональда Трампа. У день даної події звучать різні оцінки на предмет того, які рішення там будуть ухвалені, і як вони вплинуть на атмосферу міжнародних відносин. Зустріч Путіна і Трампа 16 липня 2018 року, Війна у Сирії, Володимир Путін, Новини політики, Дональд Трамп, Публікації, Блог Соцмережі – Телеканал новин 24
16 липня 2018 року в Гельсінкі відбувається зустріч президента РФ Путіна та лідера США Дональда Трампа. У день даної події звучать різні оцінки на предмет того, які рішення там будуть ухвалені, і як вони вплинуть на атмосферу міжнародних відносин.
Українців зокрема цікавить питання: “Чи відбудеться “велика угода” між сторонами у формі розміну Сирії на Україну?”. Вже прозвучало багато коментарів з цього приводу, і повторювати їх не має великого сенсу. Однак хотілося б розглянути як видається засадничий аспект, що уможливив би реалізацію згаданої формули.
Ключем до запуску плану “Сирія в обмін на Україну” могла би стати зміна правлячого режиму в Ірані. Саме існуючий уряд в Тегерані з його геополітичним проектом “шиїтського півмісяцю” від Перської Затоки до Лівану в даний час є головною перешкодою для повноцінного впливу Росії на уряд Башара аль-Асада в Сирії.
З певним застереженням можливо описати поточний стан справ в Сирії, як поділ країни на зони впливу (залишкові території під контролем сил опозиції та ІДІЛ до уваги не беруться): можна побачити в чистому вигляді турецьку зону, американсько-курдську зону, а також територію російсько-іранського кондомініуму, де влада зосереджена в руках урядовців Асаду. Саме існування цього спільного російсько-іранського зовнішнього впливу над Асадом блокує будь-які таємні та відкриті “великі угоди” щодо Сирії.
Отже, Москві, аби в майбутньому отримати свою повноцінну зону впливу в Сирії та торгувати нею, необхідно досягти відмови Ірану від участі у сирійських справах. Тобто мова йде про зміну усією геополітичної стратегії країни, що існує ледь не від моменту постання режиму Ісламської республіки в 1979 році. Цього можливо досягти лише шляхом послаблення іранців настільки, аби вони не могли займатися зовнішньою політикою та були зосереджені виключно на внутрішніх справах.
Це може бути не лише скидання правлячого режиму в країні, як задача максимуму, а постійний тиск на нього шляхом провокування масових протестів під соціальними та економічними гаслами. Перша спроба дестабілізації Ірану саме за допомогою цього механізму була здійснена на межі 2017-2018 рр. Це були найбільш масові акції громадянської непокори з часів “Зеленої революції” 2009 року. Загинули 24 людини, а майже 5 тисяч осіб були заарештовані. Одна з вимог мітингувальників полягала в тому, аби Іран відмовився від участі в регіональних конфліктах на території Сирії, Іраку, Лівану та Ємену, оскільки великі військові витрати не дають можливості займатися соціальними програмами в середині країни, народ якої починає дедалі більше зубожіти.
