Сьогодні, 30 серпня, в світі проходить Міжнародний день зниклих безвісти людей. Троє героїв розповідають про близьких, яких продовжують розшукувати вже багато років.
Сьогодні, 30 серпня, в світі проходить Міжнародний день зниклих безвісти людей. Троє героїв розповідають про близьких, яких продовжують розшукувати вже багато років.
4 тис – стільки людей зникли безвісти за чотири роки військового конфлікту на Донбасі згідно з даними Харківської правозахисної групи. З 2014-го до 2017-го в Донецькій області безвісти зникли 2 тис 727 осіб, в Луганській – 1 тис 205 за цей же період.
Однак люди пропадають без сліду не тільки на конфліктних територіях, а й у мирних містах. В одному тільки Києві за даними Національної поліції було зафіксовано 3 тис 496 заяв про зникнення людей. Це на 284 більше, ніж в 2016-му.
Деякі зникли ще задовго до початку військових конфліктів – і досі не повернулися додому.
В Україні новий закон, що визначає правовий статус зниклих безвісти людей, прийняли 12 липня 2018-го. Так, особа вважається зниклою безвісти з моменту, коли заявник подає заяву про факт зникнення і старту розшуку, або – за рішенням суду. Людина буде вважатися зниклою безвісти доти, поки триває її розшук.
НВ записало три історії від людей, чиї близькі зникли безвісти в Україні.
Мій тато зник безвісти, коли мені було майже 7 років. Того літа мама відправила мене вперше в табір. Путівка дісталася їй як працівниці заводу імені Леніна. У таборах зазвичай проводять батьківський день і, звичайно ж, до мене приїхали. Але вже без тата. Приїхала мама і бабуся, вони прямо сказали, що тато зник. Я тоді не усвідомлювала масштабу трагедії, скажімо так. Напевно, засмутилася трохи і все. Я була дитиною.
На той момент він працював на ринку – торгував кавою, чаєм серед ринкових торговців. Він вийшов на ринок 11 червня 2001 року, і, не повернувся. Не знаю, пішов він туди по роботі чи по продукти.
Всього його речі, документи та гроші залишилися вдома. Мама, звичайно, подала заяву в міліцію, там у неї і забрали всі татові документи – крім військового квитка. Він, здається, досі у мене зберігається. Ще мама зв’язувалася з татовою першою дружиною. Ця жінка також нічого не знала. І з батьковим батьком – той тільки зітхнув з полегшенням, ніби ну і добре, що зник.
Взагалі, наскільки я пам’ятаю, тато любив випити. Мабуть, через це його батько і не любив. Ми з мамою їздили кілька разів у РВВС, давали свідчення, спілкувалися зі слідчим. Я думаю, що в органах тата ніхто не шукав: занадто звичайна справа, ну, зник алкаш. А занести [хабар], хто цього потребує, у нас просто не було. Ми жили дуже бідно.
Перший час мама дуже побивалася, постійно плакала. Були думки, що його вбили і закопали в лісосмузі. Або що його пограбували десь, коли він напився. Мама мала психічну хворобу, тому для неї це було справжнім ударом. Відразу після зникнення тата вона лежала в психоневрологічному диспансері, напевно, місяців два.
У дитячому та підлітковому віці я завжди приходила додому до чітко обумовленого часу. І мама повинна була знати, де і з ким я. Коли не було мобільних телефонів, я давала стаціонарні номери. Пізніше – номери батьків друзів, а потім вже і самих друзів. Про всяк випадок. Домовилися з мамою бути вдома до 18:00 – значить, мені потрібно бути вдома рівно в цей час.
