Він народився в Донецьку. Закінчив консерваторію в Києві, опанував оперний вокал і співав в капелах. Поїхав на гастролі в США та залишився. Був будівельником, став зіркою YouTube і знявся в двох фільмах Лозниці. Історія співаючого далекобійника з Чикаго.
Для того, щоби його баритон почули мільйони, українцю Вадиму Дубовському довелося пройти великий шлях. Від злиднів 90-х, коли місяцями не отримував зарплату в Національній академічній капелі “Думка” і співав в переході біля метро Петрівка, до еміграції в США. Від будівельника і столяра в Чикаго до американського далекобійника. Щоби стати відомим, Дубовському потрібно було освоїти водіння вантажівки, одного разу записати свій спів, яким він розважає себе в рейсах, і викласти відео в YouTube. Сумарно його ролики подивилися понад вісім мільйонів разів. На Дубовського навіть звернув увагу режисер Сергій Лозниця, запросивши на зйомки двох своїх фільмів: “Лагідна” і “Донбас”. Популярність прийшла до Вадима в 2014 році, коли він вдарив сатирою по РФ і Путіну. Українець почав переробляти радянські пісні, марші та гімни на свій лад, викликавши хвилю гніву у тих, кого до окупації Криму і початку війни на його рідному Донбасі він вважав своїми братами. Сьогодні Вадим Дубовський продовжує колесити дорогами Америки, виспівує за кермом арії та улюблені українські пісні. А ще намагається зрозуміти, що не так з усіма нами? І чому після двох Майданів Україна поки так і не стала країною, куди хочеться повертатися українським емігрантам? Яким був україномовний Донбас? Як жилося випускнику консерваторії в 90-х? Чому гумор в боротьбі з Кремлем вже не працює? І в чому неподобство красивого київського метро? “Українська правда” розповідає історію співаючого далекобійника. “Хто ми є” Я народився в Донецьку в 1964 році. Батьки на той час були лікарями-психіатрами. Закінчили донецький медінститут з різницею у два роки. Тато мій з Ростовської області, з хутора Максимів, який одразу за українським кордоном. Там бабуся моя похована, там і дід мій. В той місцевості говорили на такому зросійщеному суржику, знаєте? Коли я бував там малий, вони всі говорили українською, хоча не знали таких слів, як, наприклад, “зошит” (сміється). Батько був російськомовним, українську майже ніколи не вживав. Чому? Може соромився. Може якісь комплекси були в юності, коли він, син колгоспника, закінчував фельдшерсько-акушерську школу в місті Таганрог. Коріння моєї мами з Київщини. Її дід був з Росави Миронівського району, опинився в Сибіру під час столипінських реформ. Жив в Камінь-на-Обі, де і з’явилася моя мати. В Україну з Алтая вони повернулися перед самісенькою війною, у 1940 році. Осіли на Дніпропетровщині, біля славнозвісного села Петриківка. Пам’ятаю з дитинства всю ту вишивку, яку робила моя тітонька, коли приїжджав туди, на хутір Жовтневий Царичанського району. Всі ті мотиви, мальви, любистки. Коли я був дитиною, ми декілька разів міняли місце проживання, тому що у батьків виникали складнощі з тим, щоби знайти роботу за фахом. До чотирьох років я мешкав в районі шахти “12-18”. Потім в Грузько-Ломовці (селище під Донецьком – УП), де вперше почув багато української. Санітарки на роботі моєї мами казали: “Вадимчику, ось це буде “хліб”, а не “хлєб”, ось це – “ковбаса”. “Я – дійсно живий свідок того, що в селах на Донеччині розмовляли українською мовою. Я це пам’ятаю, і ніхто мені не доведе зворотнє” В Грузько-Ломовці не було нормальних умов. Там взагалі була така переобладнана під квартири конюшня. Тому ми переїхали в Донецьк, на Петровку, в район шахти “Трудовська”, де я закінчив 4-Д класс в школі № 101. А потім, коли мені було одиннадцять, вже перебралися в Ростовську область, в хутір Малотокмацький біля Міллерова. Я виростав в двомовному середовищі. Питання, хто ти – українець чи росіянин – не поставало. Єдиний раз воно постало в 16 років, коли треба було щось написати в оту п’яту графу. Я написав: “Росіянин”. Тоді здавалося, що так треба, що так правильно: батько родом з Ростовської області, хоча це і було на межі з територією УРСР. Мама тоді дуже ображалася на мене. Тим більше, що на той момент тато нас вже залишив. Потім в мене був вітчим – українець, як і мама. Він з Сумської області. І вже питання не виникало, хто я, хто ми є. Балістичні ракети та баритон Моя любов до музики, до співу – виключно заслуга мами. Вона завжди співала українські народні пісні. Була шанувальницею Клавдії Шульженко, Людмили Гурченко. Все, що було популярно у 50-60-ті роки знала на пам’ять. Була, звісно, в захваті від Оксани Петрусенко. Від мами я вперше почув “Ой, не світи, місяченько”. Ще коли ми жили у Грузько-Ломовці, в цій глухомані на Донбасі, вона віддала мене приватному викладачу, який приїздив двічі на тиждень навчати. Потім були музичні школи в Донецьку, в Міллерово. Звичайно, як і всі діти, я робив це для своїх батьків (сміється). Так завжди буває, якщо ти не геній рівня Моцарта. Навіть Сергія Рахманінова примушували грати в дитинстві. Пізніше, коли мама знайшла роботу під Києвом, у Ворзелі, я опинився в столичній спеціалізованій школі імені Лисенка. Вивчав гру на фортепіано, потім на фаготі. У свої дев’ятнадцять я навіть рік працював вчителем музики у середній школі №187, на Залізничному масиві в Києві. Мені випадково запропонували. Майже унікальний випадок: уявляєте, старшокласники всього на два роки молодше за мене?! Але мені вже тоді хотілося самостійності, власних грошей, можливості дівчину кудись запросити. Потім – армія. Білорусь, місто Ліда Гродненської області, війська стратегічного призначення. Ракети середньої дальності SS-20, націлені на Європу. “Завдяки слуху, музичним даним в армії мене забрали на радіотелеграфіста, залишили в учебці сержантом” З армї я повернувся в 1986 році, далі там себе не бачив. Радянська армія – коли ти ніхто. Коли ти – порох, пил на чоботях командирських. Я вступив у Київський педагогічний інститут на музично-педагогічний факультет. Виявилося випадково, що в мене є неабиякий голос, природний матеріал (сміється). Так мені сказали під час вступу. Ну, в армії було: “Вно-о-овь блещет серебро-о-ом оркестр полковой” (починає співати баритоном). Так, для себе, для роти. Але не думав, що воно дійсно чогось варте. Потім я вже закінчив Київську консерваторію, оперний вокал, драматичний баритон. Працював в чоловічій хоровій капелі імені Ревуцького та в Національній академічній капелі України “Думка”. Співак, тесля, водій В 90-х в мене було багато песимізму, розчарування у професії. Ти працюєш, а тобі не виплачують зарплату місяцями. Ти робиш і відчуваєш, що та культура нікому, вибачте, нахр*н не потрібна. Застав часи, коли декретні були 12 гривень, але навіть їх ми з жінкою не отримували. Я брав старого друга з педагогічного інституту і ми йшли на метро Петрівка. У нього акордеон, в мене – сопілка. Ставали у переході, співали українських пісень. Люди кидали нам копійки і на ті гроші ми купували у того ж метро буханець чорного, Дарницького хлібу, напівкопчену ковбасу якусь, молоко. Приносили їх додому. Не знаю, чи ганяють сьогодні вуличних музикантів в Києві. Нас міліція ганяла! Я казав: “Вибачте, люди, я не просто так, з села приїхав, щоб співати вам тут у Києві пісень. Мені нема за що жити з моїми двома дипломами педінституту та консерваторії!”. Доходило просто до відчаю. Я не покривив жодного разу душею, коли казав, що поїхав в Америку не за грошима. Дійсно, було складно, гроші були потрібні. Але справа не в них. На гастролях я бачив, як відносяться до людей на Заході та як це відбувається у “совку”. Це просто вражало. Вся ця наша рабська ментальність. Ці принципи. “Я – начальник, ти – дурак”. Вперше я побував в США в 2000 році з концертним колективом. Побачив, що Штати лояльно ставляться до емігрантів. Принаймні так було у ті роки. В 2002 році я поїхав втретє на гастролі в Америку там мав візу на півроку.
