Він народився в Донецьку. Закінчив консерваторію в Києві, опанував оперний вокал і співав в капелах. Поїхав на гастролі в США та залишився. Був будівельником, став зіркою YouTube і знявся в двох фільмах Лозниці. Історія співаючого далекобійника з Чикаго.
Для того, щоби його баритон почули мільйони, українцю Вадиму Дубовському довелося пройти великий шлях. Від злиднів 90-х, коли місяцями не отримував зарплату в Національній академічній капелі « Думка » і співав в переході біля метро Петрівка, до еміграції в США. Від будівельника і столяра в Чикаго до американського далекобійника. Щоби стати відомим, Дубовському потрібно було освоїти водіння вантажівки, одного разу записати свій спів, яким він розважає себе в рейсах, і викласти відео в YouTube. Сумарно його ролики подивилися понад вісім мільйонів разів. На Дубовського навіть звернув увагу режисер Сергій Лозниця, запросивши на зйомки двох своїх фільмів: « Лагідна » і « Донбас ». Популярність прийшла до Вадима в 2014 році, коли він вдарив сатирою по РФ і Путіну. Українець почав переробляти радянські пісні, марші та гімни на свій лад, викликавши хвилю гніву у тих, кого до окупації Криму і початку війни на його рідному Донбасі він вважав своїми братами. Сьогодні Вадим Дубовський продовжує колесити дорогами Америки, виспівує за кермом арії та улюблені українські пісні. А ще намагається зрозуміти, що не так з усіма нами? І чому після двох Майданів Україна поки так і не стала країною, куди хочеться повертатися українським емігрантам? Яким був україномовний Донбас? Як жилося випускнику консерваторії в 90-х? Чому гумор в боротьбі з Кремлем вже не працює? І в чому неподобство красивого київського метро? « Українська правда » розповідає історію співаючого далекобійника. « Хто ми є » Я народився в Донецьку в 1964 році. Батьки на той час були лікарями-психіатрами. Закінчили донецький медінститут з різницею у два роки. Тато мій з Ростовської області, з хутора Максимів, який одразу за українським кордоном. Там бабуся моя похована, там і дід мій. В той місцевості говорили на такому зросійщеному суржику, знаєте? Коли я бував там малий, вони всі говорили українською, хоча не знали таких слів, як, наприклад, « зошит » (сміється). Батько був російськомовним, українську майже ніколи не вживав. Чому? Може соромився. Може якісь комплекси були в юності, коли він, син колгоспника, закінчував фельдшерсько-акушерську школу в місті Таганрог. Коріння моєї мами з Київщини. Її дід був з Росави Миронівського району, опинився в Сибіру під час столипінських реформ. Жив в Камінь-на-Обі, де і з’явилася моя мати. В Україну з Алтая вони повернулися перед самісенькою війною, у 1940 році. Осіли на Дніпропетровщині, біля славнозвісного села Петриківка. Пам’ятаю з дитинства всю ту вишивку, яку робила моя тітонька, коли приїжджав туди, на хутір Жовтневий Царичанського району. Всі ті мотиви, мальви, любистки. Коли я був дитиною, ми декілька разів міняли місце проживання, тому що у батьків виникали складнощі з тим, щоби знайти роботу за фахом. До чотирьох років я мешкав в районі шахти « 12-18 ». Потім в Грузько-Ломовці (селище під Донецьком – УП), де вперше почув багато української. Санітарки на роботі моєї мами казали: « Вадимчику, ось це буде « хліб », а не « хлєб », ось це – « ковбаса ». « Я – дійсно живий свідок того, що в селах на Донеччині розмовляли українською мовою. Я це пам’ятаю, і ніхто мені не доведе зворотнє » В Грузько-Ломовці не було нормальних умов. Там взагалі була така переобладнана під квартири конюшня. Тому ми переїхали в Донецьк, на Петровку, в район шахти « Трудовська », де я закінчив 4-Д класс в школі № 101. А потім, коли мені було одиннадцять, вже перебралися в Ростовську область, в хутір Малотокмацький біля Міллерова. Я виростав в двомовному середовищі. Питання, хто ти – українець чи росіянин – не поставало. Єдиний раз воно постало в 16 років, коли треба було щось написати в оту п’яту графу. Я написав: « Росіянин ». Тоді здавалося, що так треба, що так правильно: батько родом з Ростовської області, хоча це і було на межі з територією УРСР. Мама тоді дуже ображалася на мене. Тим більше, що на той момент тато нас вже залишив. Потім в мене був вітчим – українець, як і мама. Він з Сумської області. І вже питання не виникало, хто я, хто ми є. Балістичні ракети та баритон Моя любов до музики, до співу – виключно заслуга мами. Вона завжди співала українські народні пісні. Була шанувальницею Клавдії Шульженко, Людмили Гурченко. Все, що було популярно у 50-60-ті роки знала на пам’ять. Була, звісно, в захваті від Оксани Петрусенко. Від мами я вперше почув « Ой, не світи, місяченько ». Ще коли ми жили у Грузько-Ломовці, в цій глухомані на Донбасі, вона віддала мене приватному викладачу, який приїздив двічі на тиждень навчати. Потім були музичні школи в Донецьку, в Міллерово. Звичайно, як і всі діти, я робив це для своїх батьків (сміється). Так завжди буває, якщо ти не геній рівня Моцарта. Навіть Сергія Рахманінова примушували грати в дитинстві. Пізніше, коли мама знайшла роботу під Києвом, у Ворзелі, я опинився в столичній спеціалізованій школі імені Лисенка. Вивчав гру на фортепіано, потім на фаготі. У свої дев’ятнадцять я навіть рік працював вчителем музики у середній школі №187, на Залізничному масиві в Києві. Мені випадково запропонували. Майже унікальний випадок: уявляєте, старшокласники всього на два роки молодше за мене?! Але мені вже тоді хотілося самостійності, власних грошей, можливості дівчину кудись запросити. Потім – армія. Білорусь, місто Ліда Гродненської області, війська стратегічного призначення. Ракети середньої дальності SS-20, націлені на Європу. « Завдяки слуху, музичним даним в армії мене забрали на радіотелеграфіста, залишили в учебці сержантом » З армї я повернувся в 1986 році, далі там себе не бачив. Радянська армія – коли ти ніхто. Коли ти – порох, пил на чоботях командирських. Я вступив у Київський педагогічний інститут на музично-педагогічний факультет. Виявилося випадково, що в мене є неабиякий голос, природний матеріал (сміється). Так мені сказали під час вступу. Ну, в армії було: « Вно-о-овь блещет серебро-о-ом оркестр полковой » (починає співати баритоном). Так, для себе, для роти. Але не думав, що воно дійсно чогось варте. Потім я вже закінчив Київську консерваторію, оперний вокал, драматичний баритон. Працював в чоловічій хоровій капелі імені Ревуцького та в Національній академічній капелі України « Думка ». Співак, тесля, водій В 90-х в мене було багато песимізму, розчарування у професії. Ти працюєш, а тобі не виплачують зарплату місяцями. Ти робиш і відчуваєш, що та культура нікому, вибачте, нахр*н не потрібна. Застав часи, коли декретні були 12 гривень, але навіть їх ми з жінкою не отримували. Я брав старого друга з педагогічного інституту і ми йшли на метро Петрівка. У нього акордеон, в мене – сопілка. Ставали у переході, співали українських пісень. Люди кидали нам копійки і на ті гроші ми купували у того ж метро буханець чорного, Дарницького хлібу, напівкопчену ковбасу якусь, молоко. Приносили їх додому. Не знаю, чи ганяють сьогодні вуличних музикантів в Києві. Нас міліція ганяла! Я казав: « Вибачте, люди, я не просто так, з села приїхав, щоб співати вам тут у Києві пісень. Мені нема за що жити з моїми двома дипломами педінституту та консерваторії! ». Доходило просто до відчаю. Я не покривив жодного разу душею, коли казав, що поїхав в Америку не за грошима. Дійсно, було складно, гроші були потрібні. Але справа не в них. На гастролях я бачив, як відносяться до людей на Заході та як це відбувається у « совку ». Це просто вражало. Вся ця наша рабська ментальність. Ці принципи. « Я – начальник, ти – дурак ». Вперше я побував в США в 2000 році з концертним колективом. Побачив, що Штати лояльно ставляться до емігрантів. Принаймні так було у ті роки.
