Вбивство Парубія нагадало про справжні реалії війни. Багато хто їх не усвідомлює – Віталій Портніков

413
0
SHARE

Український журналіст та політичний оглядач Віталій Портніков прокоментував вбивство Парубія
Український журналіст та політичний оглядач Віталій Портніков прокоментував вбивство Парубія
Вбивство Андрія Парубія відбулося просто у центрі Львова, в його частині, буквально переповненій символами попередніх розправ. Вулиця Бандери, вулиця Коновальця, вулиця Сергія Єфремова, вулиця Алли Горської. Перелік можна продовжувати, але й цих чотирьох імен достатньо. Це імена дуже різних людей, яких об’єднує головне – відчуття власної української ідентичності й готовність боротися за неї. І результат у всіх випадках був один і той самий – смерть.
Саме тому я завжди підкреслюю: російсько-українська війна – це насамперед війна за ідентичність. Багато наших співвітчизників цього вперто не усвідомлюють, вважаючи, що Росія бореться за територію, проти свободи й демократії або що це просто манія Путіна. Але насправді Росія завжди воювала за одне й те саме: щоб в Україні не залишилося людей, які б відчували себе українцями й намагалися нагадати про це іншим. У Росії щиро переконані (й були часи, коли ця впевненість майже відповідала дійсності), що таких свідомих українців меншість. І що достатньо їх знищити, щоб усі інші відчули себе « нормальними русскими ».
Коли більшовики встановили контроль над Україною, вони методично винищували тих, хто пам’ятав, що він українець і що українці – самостійний народ із власною цивілізацією. Водночас намагалися прибрати і тих яскравих діячів еміграції, які могли зберігати цей вогонь українства. Приблизно те саме відбувалося й після Другої світової війни. Коновалець і Єфремов – це одна епоха, Бандера і Горська – вже інша, але наміри залишалися незмінними. І, як не дивно, навіть проголошення української незалежності не змінило цього підходу. Для Кремля Україна залишалася декорацією. Вигаданою країною, сенс якої лише в тому, щоб місцеві еліти могли її обкрадати й не ділитися з Москвою. А для зручності такого підходу вигадали мову, культуру і навіть власну історію, зазіхаючи на « російський » Кієв та князя Владіміра.
Тому ідея прибирати тих українських політиків, яких у Москві вважають « надто українськими », – це не нова ідея, пов’язана з нинішньою війною. Це давня ідея. Коли Путін розповідав, що Зеленський злякався націоналістів і тому не пішов на домовленості з ним – тобто на капітуляцію України, він щиро вірив, що достатньо позбутися цих « націоналістів », і тоді наступний президент зробить усе, що йому накажуть у Кремлі. Бо й сам він нібито цього прагне, тільки боїться « злощасної меншості ».
Але Кремлю потрібні ще й убивства, що роз’єднують. Парубія у Москві завжди сприймали як яскраву постать, політична й національна безкомпромісність якої могла відлякувати тих, хто сприймає Україну лише як територію, а не як цивілізацію. І вбити таку людину – це не лише позбутися ще одного носія українства, але й дати можливість висловитися тим, хто переконаний, що саме українство і стало причиною війни. Адже якби українці « не були радикалами », « не дратували хижака », « не зазіхали на святе » своєю мовою, то, можливо, війни й не було б. Перед великою війною ми ж чули чимало таких голосів.
Політичний конфлікт між спікером і новим президентом, свідками якого ми всі були, пов’язаний насамперед із тим, що Андрій Парубій прекрасно розумів: жодних домовленостей між Зеленським і Путіним не буде. Зеленський дратував Путіна вже самим фактом того, що називав себе президентом « неіснуючої вигаданої держави ». А те, що такі як Парубій намагалися наповнити цю державу цивілізаційним змістом, з точки зору Путіна – подвійний злочин.
Саме тому це вбивство нагадало про справжні реалії війни. Це – ідеологічна війна, яка не завершиться на полі бою. І терор може залишатися дієвим інструментом, навіть якщо гаряча фаза бойових дій колись і завершиться. Чому? Легко зрозуміти на близькосхідному прикладі. До останніх років в Ізраїлі завжди були чутні голоси тих, хто вірив у можливість домовленостей із палестинськими арабами, у дві держави, у співіснування. Я й сам належу до таких оптимістів. Але ще в часи навчання у Москві мої палестинські однокурсники відверто мені казали: « Всі євреї мають піти з нашої землі. Ми маємо жити в Хайфі й Тель-Авіві, а не вони ». Це говорили комуністи, а не якісь ісламісти. І у цьому була відповідь: євреї хочуть домовитися, а араби хочуть одного – щоб єврейської держави взагалі не існувало. Якщо немає сил знищити її війною, то є терор, який нагадуватиме людям у цій державі, що спокою їм не буде.
Тепер із росіянами й українцями те саме. Російське керівництво, яке цілком віддзеркалює глибинні переконання власного народу, хоче, щоб тих, хто не визнає « исконные русские земли русскими », на цих землях просто не було. Якщо не вдається завоювати все – треба отруїти життя тим, хто там залишився, щоб вони не могли нормально жити й будувати. Тому до терору наступних десятиріч нам потрібно бути психологічно готовими, якщо ми хочемо залишитися на українській землі, а не перетворитися на вигнанців з неї.
І я б сказав, що єдиними ліками від такого терору можуть бути зміни всередині самої Росії. Але хто знає, чи дочекаємося ми колись цих змін.
І, звісно, потрібно усвідомити: такий терор буде забирати не лише випадкові жертви на зруйнованих залізницях, підірваних дискотеках чи у житлових будинках. Він забиратиме найкращих. І до цього теж слід бути готовими.
Джерело: Facebook-сторінка Віталія Портнікова