Артур Дронь — український ветеран та автор віршів та прози. У ексклюзивному інтерв’ю читайте про проблеми мобілізації, важкі втрати побратимів та плани на нову книгу — 24 Канал
Артур Дронь порушує проблему мобілізації в Україні, зазначаючи, що мало військових стають ветеранами, водночас ухилянти відбуваються штрафами.
У своїй новій книзі «Гемінґвей нічого не знає» він описує терапію після війни. Письменник наголошує, як важливо долати біль у певний спосіб.
Українських військових називають «котиками». Звучить красиво, однак насправді за цим словом криється інше. Люди цинічно перекладають відповідальність за війну за інших. Мовляв, вони ж на фронті – хай і розбираються з цим усім.
Проблема мобілізації в Україні в тому, що дуже мало військових стають ветеранами. І поки військових чекає кримінальна відповідальність за помилку, ухилянти відбуваються невеликим штрафом.
Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю 24 Каналу висловив письменник, ветеран Артур Дронь, наголосивши, що ця проблема гостро відчувається серед українських військових. Також він розповів про нову книгу «Гемінґвей нічого не знає» – читайте далі.Тепер Артур Дронь – ветеран
Ми зустрічались у студії 24 Каналу наприкінці 2023 року. Тоді ми говорили про твою збірку віршів, яку ти написав на війні, під назвою «Тут були ми», а також про твій досвід військовослужбовця. Що змінилося у твоєму житті за ці півтора року?
Основна зміна полягає у тому, що я більше не є чинним військовослужбовцем, тепер маю статус ветерана. Ми бачились наприкінці 2023 року, а до жовтня 2024 року я служив в зоні бойових дій. Проте 31 жовтня на Запорізькому напрямку зазнав поранення і поїхав на лікування і реабілітацію.
Це завершилось встановленням мені інвалідності і звільненням зі служби. Зараз маю статус ветерана, а не військовослужбовця, і це головна зміна у моєму житті.
Книгу «Тут були ми» видали кількома іншими мовами. Навіть гостям Національного молитовного сніданку, на який приїжджають духовні лідери з різних куточків світу, подарували цю книгу англійською мовою. Які відгуки ти чув від іноземців?
Конкретно мою книжку і загалом про сучасні українські книги, які перекладаються іноземними мовами, основний відгук – що завдяки цим виданням вони краще розуміють, що таке наша війна, в яких обставинах ми живемо.
Тому що на четвертий рік повномасштабної війни та одинадцятий рік війни загалом, навіть в українському суспільстві багато кому вже байдуже, або багато хто втомився. Що вже говорити про іноземців?
Сьогодні для багатьох із них новини з України перетворюються на суху статистику – назви населених пунктів, які окупували або які звільнили, кількість загиблих після обстрілу якогось міста.
А наша література, яку вони перекладають своїми мовами, дає їм щось таке, що в новинах не можна знайти. Це – особисті, життєві історії людей, які тут живуть. Не кількість жертв після обстрілу, а життя однієї людини з однією втратою, яка змінює все її життя і накладає на нього відбиток.
Завдяки цьому вони можуть трошки краще нас зрозуміти, стати більш залученими в цей контекст і сприймати нас не статистично, а більш по-людськи.Про нову книгу «Гемінґвей нічого не знає»
Наступна книга – це книга «Гемінґвей нічого не знає», збірка текстів, які теж написані подекуди на війні, подекуди вже після. Вона про досвід терапії після всього, що було на війні. Як з’явилася її ідеї та як ти від поезії перейшов до прози?
Одразу. Після того, коли рукопис цієї поетичної книжки я відправив у видавництво «Старого Лева», думав над тим, що, мабуть, наступна робота буде у прозі. Тому що в мене було багато історій, які я хотів проговорити, прописати для себе, для когось.
Проте я розумів, що видавництву більше підійде інша форма – не поетична. З прозою я не дуже знався, написав лише декілька текстів за життя, але було цікаво спробувати інший жанр, іншу специфіку, взагалі інший процес роботи.
Тому я ще у 2023 році написав декілька текстів, потім ще у 2024-му. Після поранення я проходив реабілітацію у Національному центрі Unbroken у Львові.
Коли я трошки оклигав, і значно краще себе почував, але попереду ще мав бути тривалий процес відновлення, я вирішив, що впродовж зими допишу цю книжку.
Вже в цей період, взимку 2024 – 2025 років, я працював саме над книжкою, а не над окремими текстами. Робив графік, допрацьовував те, що було зроблено раніше, писав нове, обдумував якісь концептуальні речі. І до весни вже мав рукопис нової книжки.
В книзі є одна історія, яка повторюється кілька разів і пов’язана вона з терапією. Як робота з історіями, які завдали дуже багато болю, але в яких є дуже багато любові, допомогли трохи зцілитися після війни?
На початку книжки, в цьому короткому епіграфі, це описано просто науковими термінами, а впродовж книжки показано, як воно працює.
Суть цього всього полягає в тому, що коли ми проживаємо якийсь травматичний досвід, у нас є якісь болі, травми, вони нас мучать. Інколи ми думаємо, що правильне рішення буде їх ігнорувати, відкласти, забути, не звертати уваги, і наслідків ніяких не буде.
А виявляється, що на думку психотерапевтів, які досліджують мозок і психіку, говорять, що мозок так не працює і неможливо одну з тих чисельних травм, які ми маємо за період війни, просто забути. Тому що вона все одно повернеться і її наслідки будуть навіть через багато років – це різні ментальні проблеми, сни, дратівливість, зловживання, наприклад, алкоголем або чимось іншим, конфлікти з іншими людьми.
Тому що ці травматичні спогади зависають поза архівом нашого мозку – у так званій травматичній пам’яті, а не в біографічній.
Пролонгована експозиція – це спосіб перенести їх з травматичної пам’яті у звичайний архів, в нашу біографію, опрацювати їх і якось з ними жити. Але цей спосіб складний, бо вимагає сміливості. Його суть – назвати свою травму, свій біль.
Психотерапевти, які використовують цей метод, зокрема із ветеранами, але не тільки, працюють в такий спосіб, що людина має взяти якийсь болючий спогад, травму і постаратись максимально детально її переказати, відтворити. А потім зробити це ще багато разів.
З часом вона помічає, що кожна нова історія різниться від попередньої. Вона стає детальнішою, не такою емоційною, більш чіткою. Тоді людина помічає, в яких речах її мозок обманював або які речі він затирав.
З одного боку стає більш боляче, з другого – легше, тому що через це проговорювання свого болю, озвучення його, наша психіка його пропрацьовує і зберігає в архіві. Це складний спосіб, але він приносить звільнення.
Мені дуже хотілося показати, що таке є і як воно працює. В книзі є одна з таких складних історій – втрати нашого побратима Олександра Петровича Коберника із позивним «Док», якому вона присвячена.
Це історія його останнього дня, евакуації полеглих побратимів іншими солдатами із поля бою. Вона переказується три рази, кожного разу трохи змінюючись.
Важливим є також те, що є і четверта історія, яка названа епілогом. Це історія про другу сторону – про те, що попри біль, з часом стає легше. В який спосіб воно може стати легшим і яким чином це полегшення можуть принести слова, є наприкінці тієї книжки.Мобілізація в Україні: проблема серед військових
Ми зараз маємо велику кількість чинних військовослужбовців. Сьогодні слово «ветеран» звучить частіше, ніж у 2014 році. Нашій державі треба докладати багато зусиль для того, аби всі, хто повернеться з війни, усі ветерани могли наново почати життя. Як ти оцінюєш свою реабілітацію, на які аспекти нашій країні і нам усім треба більше звертати увагу?
Мені на мою конкретну реабілітацію гріх жалітись, адже я потрапив у дуже добрі руки.
