«У ХХ столітті було 5 спроб створити незалежну українську державу» – Сергій Плохій
Дивитись коментарі Друк Який шлях здолала Україна за 30 років державної незалежності? Які виклики вона здолала, а перед якими відступила? Розмова про це з відомими істориком Сергієм Плохієм, автором фундаментальної праці про українську історію – «Брама Європи». Це історія України від скіфських часів до незалежності, відзначена Шевченківською премією. До того ж, Сергій Плохій не лише український, а й американський історик. Він працює здебільшого в США, і може подивитися на українську історію не лише зсередини, а й збоку. No media source currently available – Тридцять років – у плані людського життя це доволі багато, а в загальноісторичному контексті – не надто. Колись у Мао Цзедуна запитали, що він думає про велику Французьку революцію, так той відповів: не знаю, надто мало часу минуло. Хоча, коли це у нього питали, то вже минуло більше, ніж півтора століття. Як, на вашу думку,30-річчя дає підстави робити висновки? – Безумовно дає. Та історія з Мао Цзедуном та іншими китайськими діячами, яку ви згадали, то там сталася помилка. Китайці думали, що їх питали про події у Франці наприкінці 1960-х років – 1968 рік, студентська революція. Тож, навіть з китайської точки зору, нам можна дивитися на українські 30 років і робити вже певні висновки. І головний висновок той, що Україна відбулася. У ХХ столітті було 5 спроб створити незалежну українську державу. Найуспішніші з них тривали кілька місяців. Тепер є 30 років! І це говорить про нову якість України, українського національного руху, нашої ідентичності, свідомості, наших стосунків до держави. Тому тут багато чого є святкувати. – Деякі дослідники зазначають, що в суспільно-політичному розвитку часто реалізовується не найбільш вірогідний, а найменш вірогідний сценарій. Український розвиток упродовж цих років був прогнозований чи відбувався несподіваними стрибками? – Він був стрибками. І тут мені пригадується марксистське гасло, що революція є локомотивом історії. І Україна, мабуть, чемпіон із точки зору революційних подій. І вони дійсно відзначили такі трансформаційні речі в українському суспільстві, в нашому усвідомленні. Ключовими були події першого студентського Майдану. Люди вийшли вперше за роки радянської влади в центр столиці республіки і залишилися там – ризикували, відстоювали свої ідеї, показали українському суспільству на десятиліття вперед, що це є спосіб, як треба відстоювати свою точку зору і зрештою свою гідність. Це був революційний момент після того, як Україна була загнана фактично в такий стан напіввиживання, у тому числі через Голодомор. Уявлення про те, що можна вийти масово і демонструвати, було витравлене з досвіду кількох поколінь. Цей досвід було повернено тоді. Потім ми мали Помаранчеву революцію, Революцію гідності. Кожна з них була кроком у тому самому напрямі – до усвідомлення України і українців як окремої нації. – Якщо дивитися з історичної перспективи, то часті революції – це добре чи погано? Це те, що сприяє розвитку, чи, можливо, це ставить перепони на шляху розвитку? – В українському випадку з кожною революційною зміною ми рухаємося в напрямі розвитку. Звісно, після кожної революції приходить хвиля контрреволюції, є якийсь відкат, але напрям є позитивний. І ще наші революції, принаймні до останньої, були мирними революціями. І це також важко переоцінити. До останнього часу це були речі, які не реалізували деструктивний потенціал революцій. – Популярна теза, що незалежність України – результат домовленості комуністів і націоналістів. Коли це кажуть, то натякають на якийсь протиприродний, неправильний зв’язок. Але, з іншого боку, таке враження, що 30 років тому політики вміли краще домовлятися, ніж зараз. Вам не здається, що за 30 років українські політики стали гірше домовлятися, і що можуть бути на перспективу для України серйозні проблеми через це? – Мені здається, що вміння домовлятися – це ознака української політичної культури, яка з нами залишається до сьогодні. Дійсно, початок цього є голосування за незалежність. Але ця тенденція продовжувалася. Подивіться на 1990-і роки. В Росії розстрілюють парламент. В Україні відбуваються нові вибори. Еліти знаходять якусь спільну платформу, і так тривало до подій 2014 року. І нам ще прийдеться визначити: чи це 2014 рік в цьому розумінні поклав початок новій тенденції, чи це було виключення з загального правила, з загальної тенденції. Я не хотів би, щоб передвиборна риторика, сприймалася, як невміння договорюватися.
