«Оскільки заявку на членство в НАТО ще до її подання відразу почали прирівнювати до заявки на членство в ЄС, то я хотіла б чітко розповісти, в чому спільність і в чому різниця між ними». Думка.
Спільність у тому, щоб скористатися моментом підтримки України та на емоційному фоні досягти того, що за „нормальних“ часів було б просто нереально.
Як і у випадку з НАТО, переважна більшість країн ЄС не хотіла чути не те що про прискорене членство, а й про кандидатство. Тоді коли ми подавали заявку, нас підтримували за кандидатством не більш як 10 країн. Що стосується НАТО, то бачимо задекларовану підтримку членства 9 країн (з Канадою не до кінця зрозуміло).
На цьому всі подібності, мабуть, закінчуються. Починаються відмінності.
Амбіцію України стати членом НАТО досі низка політиків та експертів на Заході — не кажучи вже про пересічних людей — вважає однією з причин повномасштабного вторгнення, хоча вже навіть Олафу Шольцу стало зрозуміло, що це насправді не так.
У плані інтеграції в ЄС Україні було куди рухатися, тому що на момент подання заявки ми не мали навіть перспективи членства (або європейської перспективи, як заведено в ЄС). Отже, подаючись на членство за прискореною процедурою, ми розуміли, що планом максимум на цьому етапі може бути статус кандидата. З НАТО складніше — євроатлантичну перспективу, перекладаючи мовою ЄС, нам дали ще у Бухаресті, хоча насправді ми вже тоді — 14 років тому — були достатньо кваліфіковані, щоб отримати і План дій щодо членства.
