Цей текст – про те, як українці, що виїхали за кордон, обертаються навколо України та носять війну в собі.
Майже п’ять мільйонів українців, що їх війна вигнала з дому, сьогодні живуть за кордоном. Згідно з опитуваннями, половина з них там і залишиться. Друга половина повернеться в Україну після війни – „якщо дозволять умови“.
Юридичною мовою – вони біженці. Людською мовою – багато хто з них воліють так себе не називати, залишаючись причетними до своєї країни. Дистанційно. Взагалі 2020-ті з ковідом і війною канонізували поняття „дистанційно“.
Дистанція в кожного своя. Але є спільні для всіх її ділянки: відчуття дому, чуже / своє, випадок / доля. У спілкуванні, листуванні з вигнаними війною за кордон ми постійно потрапляємо в ці зони болю.
Цей текст – частина таких обговорень. Він про те, як українці, що виїхали за кордон, обертаються навколо України та носять війну в собі.Відчуття дому
Відчуття дому – спочатку про безпеку, потім про затишок. Затишок – де тобі добре. Де все під рукою та тішить око. Дім відображає тебе, зростається з твоєю особистістю. Вдома твоє „я“ скрізь.
Відчуття дому – спочатку про безпеку. Розумієш це, коли її немає – не відчуваєш себе захищеним, шукаєш, де сховатися за двома стінами, але її немає і там.
Віка Єленська (айтівиця): „Одна з перших речей, що я побачила, як приїхала – величезна вітрина центру допомоги українцям у метро, на якій було написано: „Вітаємо в Угорщині, ви тепер у безпеці“. Від цього розжався якийсь комок у горлі і вийшло поплакати“.
Саша Гребенщикова (викладачка): „У Тромсе (Норвегія – УП) дуже красиво. Гори і фіорди. Тут ти почуваєшся… Соромно про таке говорити, тому що замість слів тут тобі дається всім тілом відчутне відчуття безпеки, якого я була позбавлена півтора року війни в Харкові та Дніпрі.
Я живу поруч із аеропортом. Мене вже не лякають літаки: вони летять мирно і весело, і це зовсім не схоже на наші літаки в Першотравенську, де ми жили влітку 22-го. Вони летіли низько і страшно, і кіт від страху стрімголов мчав під диван і довго звідти не виходив. І так кілька разів на день. І це ж були наші літаки! А мені все одно було страшно – і неможливо було перестати думати про те, як було в Харкові, коли літаки не наші“.
Діана Безхутра (школярка): „Я зрозуміла: дім – не тільки місце, де живемо, а й стан душі, коли затишок і спокій, незалежно від того, наскільки далеко від Батьківщини перебуваєш. Я, мешканка міста-мільйонника Харкова, опинилася в маленькому курортному селі на північному сході Франції. Тільки природа. Минуло кілька днів, і я зрозуміла, що саме цього мені бракувало. Побачити зграю курей, коней, що пасуться, пройтися до лісу, почути спів птахів, не чути тривоги, що розривають тишу“.
Здається, твоє „я“ не змінюється від переїзду, ти той самий, що був під бомбами. Ключове слово – „здається“.Інший дім
Здається, дім перенісся з тобою, ти його переніс, у чужі місця. Які разом із будинком, стають нечужими. Дедалі більше й більше нечужими.
Вазік: „Краків стає все більше знайомим, а Харків поступово стирається в пам’яті. Живе по-своєму в спогадах про щасливе загалом довоєнне життя тривалістю в п’ятдесят років. Але ти розумієш, що він зовсім інший зараз, ніж до війни.
У Кракові немає прильотів, у небі – літаки. В Україні небо чисте, апокаліптичне.
Не треба заряджати павербанки чи йти в коридор за „дві стіни“, в підвал „нижче рівня землі“. Але відчуття „дому“ тут, у Польщі, все одно немає. І напевно, не буде“.
Взагалі-то Вазіка звуть Владислав, Владік. Вазік приклеїлося до нього на першому курсі, не пам’ятаю чому. Іншим прізвиськом було „Льолек і Болек“ – спільне на двох із нерозлучним другом. Вазік залишилося, „Льолек і Болек“ забулося – але нагадало про себе зараз, тридцять п’ять років по тому, коли він опинився в країні „Льолека і Болека“. Збіглося. Ніби визначило долю.
Збіглися і Харків із Краковом. Краків римується з Харковом. Рима робить предмети, явища схожими одне на одного. І так структурує світ. Але „Краків – Харків“ не рима – римоїд, погане співзвуччя, випадковий збіг, пастка. Що спотворює і те, що римується, і те, з чим римують. Ось-ось, здається, і розкриється сенс, зв’язки стануть виразні. Але не стають, їх просто немає. Збігається, але не накладається Краків на Харків. Хайфа на Харків.
І замість відчуття дому виникає відчуття дистанції.Відчуття дистанції
Відчуття дистанції – і від дому, і від того місця, де ти зараз. Дистанція то стискається, то розгортається, плутає тобі почуття і думки.
Саша Гребенщикова: „Я пам’ятаю, що зрозуміле мені відчуття „лечу додому, в Тромсе“ виникло в мене ще на підльоті до цього міста, в серпні 23-го, після двох діб дороги з України за полярне коло.
Я люблю обростати домами: до батьківського Краматорська в юності додався студентський Харків. Зараз у мене є ще один дім – моє Тромсе, куди я завжди рада повертатися – з близької Польщі, Німеччини та сердечного Ізраїлю. У мене є ще один дім – але живу я в зазорі, між. Всередині маленької дистанції“.
Відчуття дистанції складніше, ніж відчуття дому. Особливо, коли здається, що дистанції немає. Здається – дім перенісся з тобою сюди: живи й наслідуй. Здається, бачиш ті зв’язки (не збіги), що так шукав. Що розкривають сенс – чому ти тут опинився, прижився.
