Цей матеріал – наша перша публічна комунікація частини системних проблем у Міністерстві оборони.
Рік тому призначення міністром оборони Рустема Умєрова публічно вітали низка громадських організацій (включно з, наприклад, Центром протидії корупції).
Експерти сподівалися, що Умєров, якого Зеленський позиціонував як ефективного управлінця, перетворить „Міністерство поразки“ (за Резнікова) на критично потрібне для виживання України „Міністерство перемоги“.
Вони – вірніше ми – помилилися. Двічі.
Спочатку в оцінці організаційних спроможностей нового міністра. Потім – поклавшись на непублічні спроби відкоригувати управлінський хаос, який дедалі більше поглинав Міністерство оборони.
Так само, як і з Резніковим, автори цієї публікації непублічно пробували (аргументами й аналітикою) переконати міністра Умєрова робити, здавалося б, очевидні речі. Так само, як і з Резніковим, нам це, на жаль, здебільшого не вдалося.
Цей матеріал – наша перша публічна комунікація частини системних проблем у Міністерстві оборони.
Викладене нижче не означає, що в Умєрова немає перемог. Перемоги є (і їх немало), але:
а) про них і так щодня розповідає команда Кирила Тимошенка,
б) ці перемоги і близько не перекривають системного збою в роботі ключового відомства країни, що воює. Від „міністерства поразки“ до „міністерства хаосу“
Призначення Умєрова відбулося на фоні постійних скандалів із закупівлями харчування, форми та зброї за попереднього міністра Олексія Резнікова. Тоді Умєрова в ОП позиціонували як вкрай ефективного менеджера, спроможного впоратися з надскладними викликами.
Першим пріоритетом, оголошеним міністром після призначення 7 вересня 2023 року, стала відбудова суб’єктності Міноборони, яке має „координувати периметр всіх сил оборони“.
У квітні 2024 року Умєров заявив, що міністерство нарешті почало „координувати, планувати, розробляти та втілювати стратегію всіх Сил оборони України“, а не бути лише помічною структурою, роль якої зводиться до забезпечення війська на запит людьми, зброєю та харчами.
Це правильне завдання, адже, відповідно до законодавства, ЗСУ підпорядковуються Міноборони, яке є центральним органом військового управління в Україні.
Проте Міноборони і досі лишається міністерством у підпорядкуванні Збройних сил, а сам міністр не наважується ухвалювати рішення, які можуть не сподобатися в Генеральному штабі.
До того ж міністр не встановив ефективну координацію, планування та управління в самому відомстві.
„Поясніть нам, як працює Міністерство оборони, і хто там за що відповідає“, – не раз можна було почути за останній рік від міжнародних партнерів. Аналогічне питання є і всередині країни у багатьох в силах безпеки та оборони, урядових структурах і неурядових організаціях.
За рік Умєрова офіційна структура Міноборони неодноразово змінювалася, але й досі навіть для керівників структурних підрозділів у самому міністерстві не завжди зрозуміло, хто й за що відповідає.
Наприклад, міжнародною співпрацею паралельно із самим міністром займається ще одночасно п’ять (!) заступників – перший заступник міністра Іван Гаврилюк, заступник з розвитку військової техніки та озброєння Олександр Сергій (та його департамент військової технічної політики – ДВТП), профільний заступник з європейської інтеграції Олександр Балануца (та його Департамент міжнародного оборонного співробітництва – ДМОС), заступник з інституційного розвитку Станіслав Гайдер (який координує роботу коаліцій спроможностей), заступник із закупівель Дмитро Кліменков (та його Департамент політики закупівель – ДПЗ).
Водночас незрозуміло, хто ж у міністерстві несе основну відповідальність за міжнародну військову допомогу, а саме вона є основним джерелом надходження зброї для Сил оборони.
Загалом ключові рішення в Міноборони формуються і реалізуються саме вузькою групою радників та експертів, наближених до міністра. Вони присутні на основних нарадах за участю міністра та виконують його особисті доручення.
Всі вони не несуть відповідальності, не подають на своїх посадах у Міноборони декларацій, невідомо якими наділені повноваженнями, невідомо, чи пройшли належну перевірку для допуску до державної таємниці, але де-факто разом із Рустемом Умєровим керують основним міністерством воюючої держави.
Описана вище хаотична система управління найважливішим оборонним відомством держави суттєво обмежує швидкість і якість критичних для країни змін, які потрібні силам оборони „на позавчора“, і підриває нашу спроможність генерувати більше допомоги від партнерів.
Системний збій в управлінні Міноборони впливає негативно на чимало критичних для держави напрямків, включно з мобілізацією, оборонним виробництвом і локалізацією, підготовкою Сил оборони, застосуванням інноваційних технологій та підходів на полі бою, стратегічною комунікацією з партнерами та суспільством для вибудовування довіри.
В цій публікації почнемо з детальнішого аналізу двох напрямків – оборонних закупівель і співпраці з міжнародними партнерами. Оборонні закупівлі
За рік у Міноборони тривало розділення функцій формування політик оборонних закупівель та, власне, проведення цих закупівель. Втім, остаточно цей розподіл так і не завершився.
Була запущена робота тилової та збройної агенцій, які мають статус державних підприємств в управлінні Міноборони, а саме – Державного оператора тилу (ДОТ) та Агенції оборонних закупівель (АОЗ).
Координує роботу обох агенцій профільний заступник Дмитро Кліменков через департамент політики закупівель (ДПЗ). Саме цей департамент за керівництва Гліба Канєвського, зокрема, має готувати нормативно-правові акти, щоб змінювати та покращувати політики оборонних закупівель.
