Спираючись на спогади Олени Михайлової, мами Максима, та його товариша Осипа Луганського, УП розповідає про життя бійця, який любив лицарську бувальщину, курив люльки, грав на кобзі, варив каву. Та був одним із перших, хто переніс війну на територію ворога.
24 серпня 2001 року Київ гучно святкував десятиріччя незалежності. Вздовж лав військових на Хрещатику парадний лімузин ЗІЛ-4104 возив по черзі генералів. На Майдані хор співав: „Боже великий, єдиний, нам Україну храни“.
Поміж Леонідом Кучмою та головою Верховної Ради Іваном Плющем за урочистостями напружено спостерігав 48-річний правитель РФ Путін.
„Здобувши незалежність, Україна постала в центрі Європи як прихильник миру і добросусідства, – вимовляв з трибуни міністр оборони Олександр Кузьмук. – Навколо нашої батьківщини створено пояс стабільності, дружби і взаєморозуміння“.
Коли режисер трансляції зосередився на десятирічних дівчатках у національному вбранні, ведучий патетично прокоментував:
„Ровесниці України, які народилися 24 серпня 1991 року, випускають в небо десять голубів як символ миру, надії та щастя. Вітаємо ровесників незалежності з днем народження. Бажаємо їм щасливого дитинства та мирного неба“.
Поки звільнені птахи кружляли над Майданом, дівчатка вручали квіти урядовцям і почесним гостям, серед яких був Путін.
„Мамо, ну чому ти не могла мене на рік пізніше народити?!“ – по-дитячому ображався Максим Михайлов із Василькова, який того дня святкував свій одинадцятий рік життя.
Він народився 24 серпня 1990 року, рівно за рік до незалежності. У грудні 2022-го 32-річний боєць батальйону „Братство“ Дмитра Корчинського загинув з трьома побратимами на Брянщині.
У диверсійно-розвідувальну групу разом із „Непийпиво“ Михайловим входили 19-річний Богдан „Аполлон“ Лягов, 34-річний Юрій „Святоша“ Горовець та 38-річний Тарас „Тарасій“ Карпюк.
Спираючись на спогади Олени Михайлової, мами Максима, та його товариша Осипа Луганського, УП розповідає про життя бійця, який любив лицарську бувальщину, курив люльки, грав на кобзі, варив каву. Та був одним із перших, хто переніс війну на територію ворога.Ні
Перше правило бійцівського клубу: не розповідати про бійцівський клуб
Фільм „Бійцівський клуб“ (1999 р.)
Якщо для розвідника та диверсанта мовчання – золото, то для його батьків – ребуси на все життя.
Влітку 1992-го, коли Максиму було трохи менше ніж два рочки, його привели в дитячий садочок. Ближче до Нового року виховательки приголомшили Олену Михайлову: „Ваша дитина почала розмовляти“.
„В сенсі „почала“?! – дивувалась мати. – Він і раніше говорив. Ми з ним змалечку розучували вірші“.
Майбутній воїн не любив теревенити. На запитання про те, як минув день у дитсадку, відповідав зазвичай односкладово: „Так. Ні. Так. Ні“.
Небагатослівності Непийпиво дотримувався й надалі. Коли не поспішав розповідати батькам про участь у найгарячіших подіях Майдану. Коли не ділився подробицями виїздів у зону АТО. Коли після повномасштабного вторгнення робив росіянам „бавовну“.
„Я народила партизана, – каже мати. – Він партизаном зростав, партизаном і залишився“.
Одного разу, коли батьків не було вдома, вже юний Максим позичив у сестри дві гривні. Сів на маршрутку до залізничної станції Калинівка, там вирушив „зайцем“ електричкою на захід.
„Добрався з друзями аж до Карпат, де подорожував два тижні, – згадує Олена Михайлова. – Такий у них був квест“.
Коли наприкінці 2021 року батько Максима помирав від раку, багато слів не було потрібно. Непийпиво приїхав із Києва допомогти. Робив татові уколи, годував з ложки. Брав, немов маленького, на руки, щоб перекласти з місця на місце.
„Боже, як син за ним доглядав!“ – тішиться Олена.
Вона поховала чоловіка 13 лютого 2022-го.
