Кожна з центральноєвропейських країн – не без помилок і труднощів – напрацювала власну практику захисту прав національних меншин.
Теплий прийом президента України Володимира Зеленського на Кіпрі, який розпочав піврічне головування в Раді ЄС, дає підстави для стриманого оптимізму в справі української євроінтеграції цього року.
Проте у контексті повноцінного відкриття переговорних кластерів між Україною та ЄС актуальним залишається питання угорського вето (а точніше, необхідність його подолання).
Віцепрем’єр Тарас Качка, який відповідає за нашу євроінтеграцію, стверджує, що нам вдалося обійти угорське вето через процедуру „frontloading“. Утім питання офіційного відкриття та закриття кластерів залишається відкритим, і без згоди Угорщини це наразі зробити неможливо.
Чимало експертів та політологів мають стриманий оптимізм, покладаючись на квітневі вибори в Угорщині, які можуть кардинально або суттєво змінити владу в Будапешті, а відтак і ставлення цієї держави до України та перспектив нашої євроінтеграції.
Втім, з точки зору стратегічних інтересів, а вступ до ЄС є нашою ключовою геополітичною метою на наступне десятиліття, покладатися винятково на мінливий фактор зміни влади в Угорщині було б недалекоглядно.
По-перше, не факт, що влада в цій країні справді докорінно зміниться. По-друге, не факт, що гіпотетична нова угорська влада в той чи інший спосіб не продовжуватиме висувати до України ті ж самі вимоги у сфері дотримання прав національних меншин.
А по-третє, не факт, що тільки Угорщина може виставляти жорсткі вимоги в цій сфері і накладати вето на нашу євроінтеграцію. Не тільки угорське вето
Останні на сьогодні парламентські вибори в Румунії пройшли в умовах безпрецедентної політичної кризи. Сьогоднішня коаліція без ультраправих хоч і зберігається, але є хиткою. Відтак загроза дочасних виборів є перманентною. На жаль, після казусу Джорджеску рейтинги ультраправих надвисокі.
За даними соціологічних досліджень, нині рейтинг електоральних симпатій у Румунії з великим відривом очолює праворадикальна партія AUR, що підтверджує довгострокову тенденцію зростання в цій країні праворадикальних та ізоляціоністських настроїв, яскраво продемонстровану під час президентської кампанії минулого року.
Падіння рейтингу підтримки до румунської урядової коаліції якщо й не призведе до зміни уряду і дострокових парламентських виборів, може суттєво вплинути на зміну риторики чинної влади, яка також спробує поборотися за симпатії правого електорату.
У цьому випадку можна чекати на скорочення підтримки України з боку Румунії.
А також на висування нових і більш різких вимог до України, зокрема у справі дотримання прав румунської меншини в нашій країні.
Зрештою, запеклі політичні дебати та блокування вступу до ЄС чи НАТО – це не тільки українсько-угорський прецедент.
Не так давно та ж Угорщина блокувала вступ Швеції до НАТО, посилаючись на дуже неординарні причини, а в далекому вже 2012 році офіційний Будапешт мав умови для надання статусу кандидата в члени ЄС для здавалося б дружньої Сербії, і це було повʼязано з компенсаціями за втрату власності угорцями в Сербії протягом 1945-65 років.
Ще один приклад: протягом усіх років рух Північної Македонії до ЄС встелений жорсткими дебатами і блокуваннями – то Греції щодо назви держави, то Болгарії щодо офіційної історії та мови. Північна Македонія отримала статус кандидата у 2005 році, і тільки у 2022-му змогла офіційно відкрити переговори.
Усім пощастило, що Угорщина, Словаччина та Румунія були в одному євроінтеграційному кошику при вступі до ЄС, хоча румунам і довелося чекати на три роки довше. Це стримало запал до взаємних блокувань, адже питання прав угорської нацменшини між цими трьома країнами – це український контекст помножений на 10 або навіть на 100, з огляду на історію та сучасність, коли в Румунії проживає близько мільйона етнічних угорців, а в Словаччині – пів мільйона.
Коротше кажучи, навіть здолавши угорське вето, вже невдовзі Україна може зіткнутися з перепонами на шляху до євроінтеграції з боку інших сусідів.
