.
24 лютого 2022 року – точка неповернення. День, коли все життя перевернулося з ніг на голову. Мільйони людей по всій країні прокинулися від вибухів, сирен та тривожних дзвінків від рідних. Безсумнівно, того дня почався новий етап російсько-української війни, новий епізод нашої боротьби. Та це лише частина того, що вже десятиліття відбувається в Україні.
Телефонуючи рідним того страшного ранку, ми казали: „Почалась війна“. Та правда у тому, що війна не закінчувалася. І сьогодні хтось скаже, що ми 2 роки воюємо з Росією, але це не так. Чомусь 8 років нашої боротьби, яка тривала до 24.02.22, губляться у пам’яті.
І справді, той етап війни, який розпочався 2 роки тому, значно масштабніший та жорстокіший і торкнувся буквально усіх. Але ворог вбиває українців уже 10 років, катує, викрадає людей, нищить села і міста. Кажучи, що війна триває 2 роки, ми знецінюємо подвиг людей, які боронили нашу країну з 2014 року. Ба більше, ми знецінюємо Героїв, які загинули у боях. Та й з рештою, ми применшуємо власні сили – ми країна, яка вже 10 років чинить опір найбільшій країні світу з колосальною кількістю зброї й абсолютною байдужістю на живу силу.
Кожен із нас по-різному пізнав війну. Хтось ще у 2014 році, комусь, мабуть, пощастило, бо зіштовхнувся з нею лише через 8 років. Так чи інакше, ми всі пізнали її. Зокрема, і наші воїни-захисники. Хтось був у зоні АТО, а хтось уперше взяв у руки зброю вже після 24 лютого.
І сьогодні в матеріалі 24 Каналу ми хочемо розповісти вам історії двох наших колег-захисників, які абсолютно по-різному пізнали війну, але вони об’єднані спільною метою.Перше усвідомлення війни
Так чи інакше, але від початку російсько-української війни уже минає 10-й рік, а це доволі багато. Наприклад, я, як автор цього матеріалу, навчався лише у 6 класі звичайної сільської школи і з телевізора слухав тривожні новини. Спершу бачив жахливі кадри з Майдану, потім – як захоплюють Крим, а згодом – про те, що тисячі російських військових під кордоном України в районі Донеччини та Луганщини.
Почалась війна.
Нашому колезі Славіку Журбі тоді було лише 19. У той час він був активним учасником Революції Гідності і коли Майдан переміг, здавалося, можна буде видихнути – хоч і страшною ціною, але здобута перемога. Далі потрібно було працювати на відновлення держави і її рух за європейським курсом, який відстояла Революція. Хоча криваві дні розстрілу мітингувальників назавжди закарбуються у пам’яті.
На фронт Вячеслав потрапив не одразу, бо тоді ще, будучи студентом 2-го курсу Львівського національного університету без жодної військової підготовки, він просто не знав, куди звертатися. Та восени того ж року знайомий розповів про ідею піти в добровольчий батальйон.
Коли постало питання, йти на війну чи ні, то воно, скажімо так, і не стояло. Проблема була в тому, що тоді ще зберігалась недовіра до державних структур. А ще я був астматиком і знав, що мене в армію не візьмуть. Тому шлях для мене був лише у „добробат“. Це зараз армія – коли ти там служиш і тобі не соромно, а тоді було зовсім по-іншому. А от добровольчий батальйон, „Правий сектор“ – це в наших очах виглядало круто,
– пригадував Славік в інтерв’ю у 2021 році.
Далі – вишкіл в Карпатах, де Славік і зустрів своє 20-річчя, та навчання у Десні. Серед тих, хто тоді йшов на війну, були люди різного віку, з бойовим досвідом та без. Наш колега тоді був одним з наймолодших серед бійців.
Новий 2015 рік Славік зустрів у підготовчому центрі, а на Різдво уже був на Сході. „Бойове хрещення“ наш колега пройшов у Широкиному – їхня колона під час заїзду в село потрапила під обстріл. Далі свою службу протягом кількох ротацій наш колега ніс саме там – в одній з найгарячіших точок зони АТО.
Іншому нашому колезі Саші Марчаку тоді було лише 16 років. Саме в час, коли з екранів телевізора показували кадри з Революції Гідності в Києві, він вирішив для себе, що стане журналістом, хоч до того обрав інший фах. Проте все одно якийсь час після цього у нього не було відчуття того, що почалась війна. Рівно до моменту, поки його знайомий Роман Ільяшенко, якому тоді було 23 роки, не загинув в Іловайську.
Тільки коли ми зустрічали його тіло, я подумав: „Оце і є війна?“. Людина, котра була молода, загинула. У 16 років це дуже дивно сприймається, але якраз тоді я почав серйозно ставитися до того, що відбувається,
– пригадує Саша.
Саша, як і багато інших його однолітків у той час, збирав волонтерську допомогу для бійців на фронт та писав листи військовослужбовцям. Каже, що в силу свого на той час віку вже не малював малюнки, які часто діти надсилають воїнам. Проте ніхто б не міг подумати, що через 8 років сам долучиться до лав ЗСУ і листи уже надсилатимуть йому.Спогади про 24 лютого
Часто про 24 лютого 2022 року говорять як про день початку війни, а не її нового етапу. І тут питання не лише у формулюванні, але й у тому, що для чималої кількості людей війна 2014 – 2022 років була далекою, а коли політичні баталії чи пандемія ставали головними новинами кожного дня – поготів.
Славік Журба наголошує, що війна триває з 2014 року, хоч і до 2022 вона була гібридною і такої інтенсивності боїв та кількості озброєння, яке використовує ворог, тоді не було. Росіяни намагалися переконати світ і нас, що на Сході триває начебто „громадянська війна“. Та все зовсім не так, адже це була пряма російська агресія.
Коли фаза найжорсткіших боїв на Сході завершилася, лідери України, Німеччини, Франції та Росії підписали так звані „мінські угоди“, війна ставала все віддаленішою. Нагадуванням про війну були щоденні повідомлення „сьогодні ворог n-ну кількість разів порушив режим припинення вогню“ та періодичні новини про поранених та, на жаль, загиблих воїнів.
Станом на 2021 рік Славік Журба уже 6 років працював журналістом – редактором відділу „Техно“ нашого сайту. Саша Марчак – редактором регіональних новин. Але наближалася та дата, яка змінила життя всіх. Зокрема, і наших колег.
Славік пригадує, що у перші дні повномасштабного вторгнення була паніка – масштаб подій та кадри з ворожими колонами у різних містах країни лякали. Та він був певен, що рано чи пізно таке трапиться.
