«Він з листами звертався і постійно говорив, що йде тотальна русифікація України, що Україна – невільна, несамостійна держава, за що сам він боровся і боролися його побратими»
53 роки тому в Києві вчинив самоспалення Василь Макух. Він протестував проти окупації Чехословаччини військами країн Варшавського договору і виступав за незалежність України. Макух зважився на такий радикальний вчинок на 2,5 місяці раніше від Яна Палаха, празького студента, який підпалив себе на центральній площі Праги і якого ховали цілою країною. Про самоспалення Палаха в Чехії сьогодні розповідають навіть школярам, а в Україні був знищений єдиний музей, створений на кошти небайдужих до долі Макуха, а також Олекси Гірника, який підпалив себе в 1978 році. Цей музей, який називався «Смолоскип», був у Донецьку. 5 листопада 1968 року поряд із будинком по вулиці Хрещатик,27а, з’явився охоплений полум’ям чоловік. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!». Пробігши кілька метрів в бік нинішньої площі Незалежності, він впав. Свідки і міліція спробували загасити вогонь, але не змогли зробити це швидко. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків 70 відсотків тіла. У радянських газетах про його вчинок не з’явилося жодного повідомлення. Факт самоспалення прагнули приховати, але за кордоном і в самвидаві про Макуха писали. Друзі згадували про плани вийти на несанкціоновану демонстрацію на знак протесту проти окупації Чехословаччини, знайомі – про його ув’язнення в Сибіру і участь в Українській повстанській армії. Дисидент Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя»: її разом з фотографією Макуха поширювали не тільки в самвидаві, а оформили у вигляді листівки, щоб про самоспалення дізналося якомога більше українців. Степана Бедрила (він був засуджений на два роки), а також Богдана Чабана згодом заарештували за розповсюдження цієї листівки. Пронюк, який написав статтю про Макуха, в 1972 році був звинувачений в антирадянській пропаганді і засуджений до 7 років ув’язнення суворого режиму. Василь Макух у віці всього 18 років був засуджений на десять років таборів за участь в Українській повстанській армії, куди він вступив у 1944 році. У Дубравлазі в Мордовії він познайомився зі своєю дружиною Лідією, яка відбувала покарання, бо ще дитиною її вивезли з окупованого Донецька до Німеччини. Макух довгий час не хотів пов’язувати з нею своє життя, тому що завжди говорив, що в будь-який момент може померти за Україну. Проте весілля відбулося, у Макуха народилися дочка Ольга та син Володимир. Сім’я жила в Дніпропетровську. Досі про самоспалення Макуха відомо вкрай мало. Кажуть, що перед тим, як запалити себе, він розкидав у підворітті листівки, і що в його кишені була записка, яку забрало КДБ, що перед самоспаленням він написав листа в ЦК Компартії України. В архівах вдалося виявити тільки листи до Компартії. Віктор Тупілко, який багато років вивчає документи і збирає свідчення про Василя Макуха та Олексу Гірника, створив у Донецьку на сьогодні вже знищений бойовиками музей «Смолоскип». Він говорить, що серед речей, які були передані родині Макуха, ніяких записок не було. Немає їх і в архівній справі. – В 2018 році мені вдалося знайти ще одну справу, пов’язану з Василем Макухом, – наглядову. Виявилося, що його в 1968 році намагалися завербувати. Він постійно був під контролем. Взагалі в архівах КДБ є дві справи: одна – про постійний контроль над ним, а друга – кримінальна,1946 року, коли він був поранений в перестрілці з військами НКВС, втратив свідомість і його заарештували. Він зазнав кілька поранень, прострелена нога (потім кульгав все життя), прострелена ключиця, одна куля зачепила навіть хребет. Він втратив свідомість. Його катували: це видно за матеріалами справи. І він нікого не видав. Я досліджував достатню кількість подібних справ і розмовляв з фахівцями. Вважається, що, як правило, жінки не видавали, їм вдавалося якимось чином перенести тортури. Чоловіки не витримували. І якщо знали, що хтось потрапив у полон, то потрібно було відразу ж ховатися. Однак Макух,18-річний хлопець, виніс все – і моральні тортури, коли йому погрожували, що він буде розстріляний або замучений, і фізичні. Він нікого не видав! Там навіть є така фраза слідчого: «Ну, як це так, ви нічого не знаєте – ні командира, взагалі нічого не знаєте! Такого просто не може бути!» Відповідь: «Не знаю». Це на диво стійка людина, дивовижною чистоти. На мій погляд, він не має ні національності, ні релігії, ні раси. Це людина, яка була послана для того, щоб показати людям, що воля, свобода понад усе. Я досліджував його долю за рахунок свого особистого часу і за рахунок особистих коштів. Я думаю, ви погодитеся, що якби я знайшов хоча б одну пляму в його біографії, хоча б один невірний крок, хоча б щось нечисте, то я б не продовжував цим займатися. Але я продовжую, бо це кришталево чиста людина, яка все життя присвятила служінню людям, своєму народу. Він стоїть для мене осібно від усіх, кого я коли-небудь знав. Він дуже гостро, і я знайшов свідчення, переживав вторгнення в Чехословаччину. Це стало додатковим аргументом у його боротьбі, частково направило його на цей акт. – Наприкінці 2000-х ви створили музей в Донецьку, присвячений долі Макуха і Олексія Гірника, який вчинив самоспалення на протест проти, як він вважав, російської окупації України. Яка доля експонатів цього музею? Вас змусили виїхати з Донецька чи ви самі вирішили, що час їхати? – Приміщення захоплене. Частина експозиції вивезена і експонується по всій Україні. – Як це відбувалося? – Я поїхав у Будапешт. Хотів досліджувати самоспалення Шандора Бауера в Угорщині на знак протесту проти радянського тоталітаризму. А коли прийшов час повертатися, я дізнався, що повертатися нікуди. Дізнався, що приміщення захоплене, матеріали всі захоплені.
