Цей текст – про те, як українці, що виїхали за кордон, обертаються навколо України та носять війну в собі.
Майже п’ять мільйонів українців, що їх війна вигнала з дому, сьогодні живуть за кордоном. Згідно з опитуваннями, половина з них там і залишиться. Друга половина повернеться в Україну після війни – « якщо дозволять умови ».
Юридичною мовою – вони біженці. Людською мовою – багато хто з них воліють так себе не називати, залишаючись причетними до своєї країни. Дистанційно. Взагалі 2020-ті з ковідом і війною канонізували поняття « дистанційно ».
Дистанція в кожного своя. Але є спільні для всіх її ділянки: відчуття дому, чуже / своє, випадок / доля. У спілкуванні, листуванні з вигнаними війною за кордон ми постійно потрапляємо в ці зони болю.
Цей текст – частина таких обговорень. Він про те, як українці, що виїхали за кордон, обертаються навколо України та носять війну в собі.Відчуття дому
Відчуття дому – спочатку про безпеку, потім про затишок. Затишок – де тобі добре. Де все під рукою та тішить око. Дім відображає тебе, зростається з твоєю особистістю. Вдома твоє « я » скрізь.
Відчуття дому – спочатку про безпеку. Розумієш це, коли її немає – не відчуваєш себе захищеним, шукаєш, де сховатися за двома стінами, але її немає і там.
Віка Єленська (айтівиця): « Одна з перших речей, що я побачила, як приїхала – величезна вітрина центру допомоги українцям у метро, на якій було написано: « Вітаємо в Угорщині, ви тепер у безпеці ». Від цього розжався якийсь комок у горлі і вийшло поплакати ».
Саша Гребенщикова (викладачка): « У Тромсе (Норвегія – УП) дуже красиво. Гори і фіорди. Тут ти почуваєшся… Соромно про таке говорити, тому що замість слів тут тобі дається всім тілом відчутне відчуття безпеки, якого я була позбавлена півтора року війни в Харкові та Дніпрі.
Я живу поруч із аеропортом. Мене вже не лякають літаки: вони летять мирно і весело, і це зовсім не схоже на наші літаки в Першотравенську, де ми жили влітку 22-го. Вони летіли низько і страшно, і кіт від страху стрімголов мчав під диван і довго звідти не виходив. І так кілька разів на день. І це ж були наші літаки! А мені все одно було страшно – і неможливо було перестати думати про те, як було в Харкові, коли літаки не наші ».
Діана Безхутра (школярка): « Я зрозуміла: дім – не тільки місце, де живемо, а й стан душі, коли затишок і спокій, незалежно від того, наскільки далеко від Батьківщини перебуваєш. Я, мешканка міста-мільйонника Харкова, опинилася в маленькому курортному селі на північному сході Франції. Тільки природа. Минуло кілька днів, і я зрозуміла, що саме цього мені бракувало. Побачити зграю курей, коней, що пасуться, пройтися до лісу, почути спів птахів, не чути тривоги, що розривають тишу ».
Здається, твоє « я » не змінюється від переїзду, ти той самий, що був під бомбами. Ключове слово – « здається ».Інший дім
Здається, дім перенісся з тобою, ти його переніс, у чужі місця. Які разом із будинком, стають нечужими. Дедалі більше й більше нечужими.
Вазік: « Краків стає все більше знайомим, а Харків поступово стирається в пам’яті. Живе по-своєму в спогадах про щасливе загалом довоєнне життя тривалістю в п’ятдесят років. Але ти розумієш, що він зовсім інший зараз, ніж до війни.
У Кракові немає прильотів, у небі – літаки. В Україні небо чисте, апокаліптичне.
Не треба заряджати павербанки чи йти в коридор за « дві стіни », в підвал « нижче рівня землі ». Але відчуття « дому » тут, у Польщі, все одно немає. І напевно, не буде ».
Взагалі-то Вазіка звуть Владислав, Владік. Вазік приклеїлося до нього на першому курсі, не пам’ятаю чому. Іншим прізвиськом було « Льолек і Болек » – спільне на двох із нерозлучним другом. Вазік залишилося, « Льолек і Болек » забулося – але нагадало про себе зараз, тридцять п’ять років по тому, коли він опинився в країні « Льолека і Болека ». Збіглося. Ніби визначило долю.
Збіглися і Харків із Краковом. Краків римується з Харковом. Рима робить предмети, явища схожими одне на одного. І так структурує світ. Але « Краків – Харків » не рима – римоїд, погане співзвуччя, випадковий збіг, пастка. Що спотворює і те, що римується, і те, з чим римують. Ось-ось, здається, і розкриється сенс, зв’язки стануть виразні. Але не стають, їх просто немає. Збігається, але не накладається Краків на Харків. Хайфа на Харків.
І замість відчуття дому виникає відчуття дистанції.Відчуття дистанції
Відчуття дистанції – і від дому, і від того місця, де ти зараз. Дистанція то стискається, то розгортається, плутає тобі почуття і думки.
Саша Гребенщикова: « Я пам’ятаю, що зрозуміле мені відчуття « лечу додому, в Тромсе » виникло в мене ще на підльоті до цього міста, в серпні 23-го, після двох діб дороги з України за полярне коло.
Я люблю обростати домами: до батьківського Краматорська в юності додався студентський Харків. Зараз у мене є ще один дім – моє Тромсе, куди я завжди рада повертатися – з близької Польщі, Німеччини та сердечного Ізраїлю. У мене є ще один дім – але живу я в зазорі, між. Всередині маленької дистанції ».
Відчуття дистанції складніше, ніж відчуття дому. Особливо, коли здається, що дистанції немає. Здається – дім перенісся з тобою сюди: живи й наслідуй. Здається, бачиш ті зв’язки (не збіги), що так шукав. Що розкривають сенс – чому ти тут опинився, прижився. Ті, що дають відчуття опори – відчуття закономірностей у твоїй долі.
