Володимир Борейко, еколог
Володимир Борейко, еколог
Відповідно до класифікації Міжнародного союзу охорони природи (МСОП), національний парк – це II категорія природних територій, що охороняються, найбільш сувора після природних заповідників (категорія I). Класичний національний парк за критеріями МСОП має включати зону невтручання у природні процеси – не менше ніж 75% від загальної площі парку.
У національних природних парках (НПП) України зона суворої охорони (заповідна зона) займає в середньому 10-20% від загальної площі парку (тільки в деяких НПП вона більше 20-30%, а в деяких не перевищує 1-7%). На решті території НПП (а це в середньому 80-90% території), куди входять рекреаційна та господарська зони, допустима та проводиться лісогосподарська діяльність з різними типами рубок лісу та інші форми використання території та втручання людини у природні процеси. При цьому, господарські зони та території без вилучення (які належать іншим природокористувачам) займають значну, або навіть більшу, частину території парків і практично не відрізняються від територій, що не охороняються.
Тому, загалом, національні парки України мають слабкий природоохоронний режим та не відповідають вимогам та критеріям МСОП, які прийняті для категорії « національний парк ». Такий режим функціонування НПП України не дозволяє їм виконувати природоохоронну функцію, покладену на них, і насамперед щодо збереження екосистем у природному стані. При цьому заповідники теж більше не створюються. Якщо це не змінити, Україна згодом втратить природні ділянки в незміненому стані, і їх уже неможливо буде відновити в майбутньому.
Фіктивні заповідні території нерідко входять в українські національні природні парки та регіональні ландшафтні парки. Як яскравий приклад абсурду та дискредитації заповідної справи можна навести створення найбільшого за площею в Україні та одного з найбільших у Європі національного природного парку « Подільські Товтри » у Хмельницькій області.
