У цьому інтерв’ю Джанін відверто розповідає про справедливість, травму, безкарність Путіна та про те, що означає чинити опір – не лише зброєю, а й свідченнями.
Джанін ді Джованні вже понад три десятиліття висвітлює війни. Одна з найвідоміших воєнних кореспонденток, вона працювала в багатьох гарячих точках: у Боснії, Сирії, Руанді, Іраку, Афганістані, а нині – в Україні.
Її матеріали публікувалися вThe Times, Vanity Fair, The New York Times та The Guardian. За свою діяльність вона отримала численні нагороди, зокрема премію « Мужність у журналістиці » від Міжнародного фонду підтримки жінок у ЗМІ.
Однак робота Джанін виходить далеко за межі журналістики. Як співзасновниця та виконавча директорка The Reckoning Project вона перетворює історії війни на юридичні докази і формує справи для міжнародних судів.
В Україні її увага зосереджена на злочинах, що не завжди бувають видимими: примусова русифікація дітей, ідеологічна обробка (індоктринація) на окупованих територіях та стирання української ідентичності.
У цьому інтерв’ю Джанін відверто розповідає про справедливість, травму, безкарність Путіна та про те, що означає чинити опір – не лише зброєю, а й свідченнями.
Ми записали цю розмову у Львові під час Lviv Media Forum 2025. »Українська влада – перша за всю мою практику, з якою ми справді співпрацюємо »
– Коли ви зрозуміли, що ваша робота – це дещо більше, ніж просто документування воєнних злочинів?
– Я відчула, що просто документувати події в Бучі чи депортацію дітей – це замало. Одна справа – використовувати це для журналістських текстів, а зовсім інша – щоб посадити винних до в’язниці, де їм і місце. Але як це зробити?
Ви збираєте свідчення, а потім працюєте безпосередньо з прокурорами, щоб допомогти сформувати справи проти Путіна. І не лише проти нього.
Важливо покарати його, але ще важливіше – тих, хто катував, вбивав, керував безпілотниками, возив дітей автобусами, бомбардував лікарні в Маріуполі і хто катує українських військовополонених. Усі ці люди порушують міжнародне право.
Існують так звані закони війни, Женевські конвенції, яких потрібно дотримуватися і поважати. Якщо їх не дотримуватись – це порушення закону, і за це необхідно нести покарання. Ось як працює відповідальність. І мене зараз дуже непокоїть те, що ми живемо у світі, де панує безкарність. Люди уникають відповідальності. Путін уникає її.
Нетаньягу теж. Нетаньягу морить голодом два мільйони людей. Вже десять тижнів він не дозволяє доставляти гуманітарну допомогу до Гази (станом на 16 травня – УП). Він не карає Хамас, він карає немовлят, які вмирають. За це треба покарати його. Не можна бути лідером і одночасно скоювати воєнні злочини, а в його випадку – і геноцид.
Путін не може продовжувати вести війну та скоювати жахливі злочини проти цивільних – бомбардувати лікарні, школи, залізничні вокзали, де збираються цивільні, намагаючись евакуюватися.
Для мене дуже важливо, щоб ці злочини розслідувалися, документувалися і передавалися прокурорам, щоб їх розглядали в судах.
– Ви згадали випадки, коли росіяни бомбили драмтеатр у Маріуполі та вокзал в Краматорську. Але як документувати злочини, коли немає вибухів і тіл? Наприклад, в інформаційній війні – як зафіксувати примусову русифікацію українців?
– Цікаве запитання, бо саме зараз ми працюємо над індоктринацією, « нав’язуванням ідеології ». Формально це не злочин, адже це не закріплено чітко в міжнародному кримінальному або гуманітарному праві. Але вони нав’язують ідеологію дітям – до слова, не лише дітям, а й дорослим – на окупованих територіях і позбавляють їх української ідентичності. Перше, що роблять із вивезеними дітьми – забирають їхні імена і дають російські.
Відбирають мову. Ті діти не можуть говорити українською, вони змушені говорити російською. Відбирають їхню ідентичність – вони більше не українці, а росіяни.
Потім їм нав’язують радянський, тобто не радянський, а російський світогляд. Через патріотичну музику, пісні, вірші російських авторів замість українських. Це все впливає на людей, і це те, що робив Пол Пот у Камбоджі. Це злочин.
Зараз ми намагаємося зрозуміти, як це можна кваліфікувати юридично. Депортація – це злочин, а нав’язування ідеології поки що – сіра зона. Тож ваше запитання для мене дуже важливе, бо це справді страшно й справді тривожно.
– Що ми, українці, і такі організації, як The Reckoning Project, можемо зробити, щоб притягнути цих людей до відповідальності?
– Ми працюємо над цим. Це дуже важливо для нас. Ми щойно опублікували звіт.
Цікаво, що ніхто цим не займається. Скидати бомби, розстрілювати людей у Бучі з близької відстані – ми знаємо, що це воєнні злочини. Але взяти населення сходу України і почати працювати з їхньою свідомістю… Особливо діти до 9–10 років – вони надзвичайно вразливі.
Я багато працювала з дітьми-солдатами в Африці, роками вивчала це питання. Мені казали, що діти стають найкращими вбивцями, бо до восьми років у них ще не сформоване чітке розуміння добра і зла.
Тож дитина може взяти зброю і вбити ціле село. Дорослий скаже: « Я скоїв жахливий злочин », а дитина – ні. Саме на це розраховують росіяни. Вони сподіваються, що можна взяти малих дітей і почати їх русифікувати. А якщо почати з дітей – це ж майбутнє України. Бо ми з вами постаріємо, а ці діти якраз виростуть. Через 20 років вони будуть новими лідерами.
Це дуже моторошний стратегічний план – нав’язування ідеології і русифікація. Росіяни дуже вправні в цьому, вони десятиліттями вдосконалювали методи і знають, як це робити. Тож нам треба закріпити це в законі і домогтися визнання. Треба продовжувати про це писати, працювати з юристами, щоб ці справи потрапляли до судів. У наших архівах багато справ про таких дітей. І не лише дітей, до речі, а й дорослих.
– Як ви обираєте, що документувати насамперед?
– Зараз для нас пріоритет – індоктринація дітей.
Як ми це визначаємо? Ми з командою намагаємося братися за те, чим не займаються інші. В Україні працює багато громадських організацій, які дуже професійно збирають докази. Тож ми намагаємося не дублювати їхню роботу. Ми шукаємо ту ділянку, де можемо зосередитися, щоб зробити свій внесок.
Я не хочу просто « працювати » – я хочу мати вплив. Я хочу побачити, як у Гаазі викладаються злочини Путіна – системно, доказово – щоб ми могли допомогти Міжнародному кримінальному суду, Офісу генерального прокурора в Києві.
Нам дуже пощастило: українська влада – перша за всю мою практику, з якою ми справді співпрацюємо. Ми працюємо з Офісом генпрокурора. В інших країнах, де я працювала, уряд завжди був на протилежному боці.
Ти не працюєш з урядами. Журналісти – це ті, хто має критикувати владу. Але тут ми працюємо разом, і це надзвичайно цінно. Попередній генпрокурор і нинішній в.о. – обидва підтримують нас. Вони самі звертаються до нас із запитами: розслідуйте ось це, зверніть увагу на ось те. І це неймовірна підтримка.
Правосуддя – це не швидкий процес. Воно повільне. Але головне – знати, що щось відбувається. Що ми документуємо справи, записуємо свідчення і все фіксуємо. І тоді ніхто не зможе сказати: « Цього не було ». Бо воно було. Адже ось наші свідчення. Ми перевірили їх.
