Чи є прийняття закону Про національну безпеку прямою дорогою в НАТО, що він передбачає, та чим є вигідним для президентської партії.
« Україна переходить на більш практичну співпрацю з нашими західними партнерами. Ми зробили ще один крок до того, аби набути членство у НАТО. Сьогодні дуже гарний день до українського парламенту », – розповідав журналістам у парламенті один із лідерів фракції « Народний фронт » Андрій Тетерук.
Кілька хвилин перед цією його заявою депутати проголосували у другому читанні президентський закон « Про національну безпеку », віддавши за нього 248 голосів.
І хоч цей проект є лише « рамкою », для нормальної роботи якої потрібно ухвалити ще низку фундаментальних законів про СБУ, Збройні сили та решту, останні місяці представники влади різного рангу говорили про цей закон лише у піднесених тонах, називаючи ледь не прямою дорогою в НАТО .
Але разом з такими патетичними заявами влада намагалась зробити і кілька непомітних, але дуже небезпечних для іміджу країни речей.
Як і в недавній історії зі створенням Антикорупційного суду, Україна начебто йшла на Захід, але робила це по лише їй зрозумілій траєкторії.
« Та ситуація доходить до абсурду. НАТО нам каже, мовляв, друзі, ви хочете відповідати нашим стандартам, то от вони отакі, приведіть свій закон у відповідність з ними. А на це Україна їм відповідає, фактично, так: « Це добре, НАТО, що у тебе є стандарти, але ти нам їх не нав’язуй, ми самі краще знаємо, як у тебе вступати і які в тебе стандарти мають бути », – напівжартома напівсерйозно скаржився УП один із топ-посадовців кілька тижнів тому.
Вперше законопроект про нацбезпеку потрапив у Раду у лютому цього року, а вже у квітні він був проголосований у першому читанні. Тоді президентський проект був розкритикований опозицією, зокрема « Самопоміччю », яка навіть подала свій альтернативний закон.
Критика української опозиції багато в чому була подібна до критики західних партнерів. Головним полем для дискусій було запровадження реальних механізмів громадського і парламентського контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони.
Спершу президентська сила опиралась, але у підсумку важких і часом малоприємних переговорів виконала більшість вимог. Це дуже нагадувало історію з Антикорсудом, влада начебто погодилась, але припасла маленьку ложечку дьогтю.
В створенні суду це була невідомо звідки взята скандальна поправка про апеляцію. Цього разу головні дебати йшли навколо реформування Служби безпеки, в якій влада так і не спромоглась ліквідувати економічний департамент « К », на який найбільше скаржиться бізнес.
Депутатка Ганна Гопко зареєструвала поправки до президентського закону, які мали б позбавити СБУ права займатися економічними та корупційними справами, однак ні профільний комітет, ні парламентська більшість ці правки ухвалювати не захотіла.
Правда, у президентській фракції показували лист від представників ЄС, США та НАТО, де вони визнавали законопроект погодженим, при чому, без ініціатив Гопко.
Депутатка та її прихильники з групи « Єврооптимістів » до останнього намагались протиснути правки через парламент. Фактично, до останнього в сесійній залі йшла боротьба за урізання повноважень СБУ, але перед самим фінальним голосуванням правки Гопко таки провалили.
Проте, ця ложка дьогтю не мала б заступити собою загалом позитивний закон, який прийняв парламент.
У Раду цей проект надійшов за підписом президента, і це не дивно. По-перше, саме він є гарантом безпеки. По-друге, запропонований Порошенком проект кристалізував саме його роль у безпековому секторі і чітко визначив механізми, через які президент керує сферою безпеки і оборони.
Якщо узагальнити, то у законі був спрямований на досягнення двох паралельних цілей: концентрація впливу президента і посилення прозорості оборонного блоку.
