Українська мова – це наш код доступу до сфери державного управління, публічної політики, вітчизняної правової системи, вітчизняних освітніх і наукових галузей
У 1989 році я зробив свого першого синьо-жовтого значка. На той час я був національно свідомим студентом Київського університету імені Тараса Шевченка, тож прийняття Закону « Про мови в Українській РСР » у жовтні 1989-го сприймав як ключову подію національного самовизначення. Тоді парламент радянської республіки, складений за партійними рознарядками з трактористів, ланкових-колгоспниць, військових, директорів і партійних керівників, зумів прийняти мовну норму, яка забезпечила достатньо безконфліктне та успішне становлення молодої держави.
На депутатів тиснула своїм авторитетом Спілка письменників України, ентузіасти національного відродження об’єдналися в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Але ключову роль в прийнятті політичного рішення про мовну автономізацію України (а цим законом встановлювався державний статус української мови) відіграв тодішній завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Леонід Кравчук, якого, ймовірно, під цю функцію саме в жовтні 1989 року підвищили до статусу секретаря ЦК КПУ.
Майже через 23 роки після цієї справді історичної події мені випало представляти Національний інститут стратегічних досліджень в спеціальній комісії, яка працювала над змінами до скандального закону Ківалова-Колесніченка. Комісію очолював Леонід Макарович Кравчук.
Час, що проліг між цими датами, був сповнений різних подій історичної ваги, і мовне питання не раз поставало дуже гостро на політичному порядку денному. Надання російській мові статусу державної було одним з потужних стимулів підтримки кандидата в президенти Леоніда Кучми в 1994 році. Мовний статус кво піддавався атакам як з боку проросійських сил, так і з боку радикальних українізаторів. Постійно намагалася розіграти в Україні мовну карту Москва, яка побачила саме в цьому питанні можливість розколоти українське суспільство (за прикладом балтійських держав). Але політичному класу України увесь час становлення державності вдавалося зберігати мудрість та не ламати хисткої рівноваги, що встановилася у мовній сфері. Поступово переходила на українську мову система освіти, наука, українська стала домінувати в адміністративній і правовій сфері. Але при цьому носії російської у побуті не відчували надмірного тиску чи дискримінації.
Звісно, той статус кво не міг задовольнити вповні жодну зі сторін мовного конфлікту. Російськомовна партія була, вочевидь, більш активною і наступальною. Значна частина громадян і політиків, що спиралися на їхню підтримку, хотіли в будь-який спосіб добитися офіційного статусу російської мови в Україні. На ділі це означало лише одне – права не знати, не володіти і не чути української мови. Оскільки достойних аргументів для цього не знаходилося, то в діло йшли страшні історії про неможливість зрозуміти інструкцію до ліків і подібне.
Втім, не менш категоричними були вимоги й протилежної сторони. Знаю багатьох людей, які сприймають російськомовне оточення в тому ж таки Києві як особисту трагедію. У 1996 році мав у складі групи творчої молоді з України зустрічі з українськими громадами Америки. Діаспоряни підходили і щиро обурювалися: Україна вже 5 років як незалежна, а в Києві досі звучить російська мова.