Сьогодні помер український письменник Іван Драч. Поет, драматург, сценарист, дисидент та політик – це все про нього, але найбільше його згадуватимуть через
Сьогодні помер український письменник Іван Драч. Поет, драматург, сценарист, дисидент та політик – це все про нього, але найбільше його згадуватимуть через поезію. Факти ICTV зібрали найкращі вірші.
Дебютом Івана Драча вважається публікація у 1961 році у київській Літературній газеті його поеми-трагедії Ніж у сонці. Тут також побачила світ його знаменита поема Смерть Шевченка.
Перша збірка Драча під назвою Соняшник вийшла у 1962 році.
Після них було багато інших: Протуберанці серця (1965), Балади буднів (1967), До джерел (1972), Корінь і корона (1974), Київське небо (1976), Сонячний фенікс (1978), Американський зошит (1980), Шабля і хустина (1981), Теліжинці (1985), Храм сонця (1988), Противні строфи (2004) та багато інших.
У кожній його поезії – любов до життя, це відчувається навіть у назвах його збірок, де дуже багато сонця.
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.
Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.
Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.
Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б’є.
Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж —
У небесах вони зависли ніжним сумом —
Прощальний і зачаєний віраж.
