За високими парканами заводу ховалася військова таємниця, яка продовжувала жити навіть після катастрофи на ЧАЕС
За високими парканами заводу ховалася військова таємниця, яка продовжувала жити навіть після катастрофи на ЧАЕС
У Прип’яті не потрібно було питати, де працюють сусіди — якщо не на ЧАЕС, то, швидше за все, на « Юпітері ». Цей завод був другим серцем міста: тут крутилися три з половиною тисячі робітників, тут давали зарплату, путівки та житло. Офіційно — виробляли магнітофони. Але коли бачиш високі паркани, охорону біля воріт і цехи, куди не пускають навіть своїх, починаєш здогадуватися: магнітофони тут — не головна справа.
Цікаво, що після 1986-го « Юпітер » не зупинився — він змінив роль і став базою для тих, хто рятував Чорнобиль. А сьогодні це одне з найзагадковіших місць зони відчуження, де досі страшно спускатися у підвал. « Телеграф » розповідає, чому завод із « мирною » вивіскою досі викликає запитання. »Юпітер » — завод, якому не потрібна була реклама
Коли у 1980 році « Юпітер » відкрив двері для перших працівників, у Прип’яті про нього говорили як про філію київського оборонного заводу « Маяк ». Офіційно — виробництво деталей для магнітофонів та побутової електроніки. На практиці — підприємство, де все трималося на дисципліні, точності та мовчанні.
Щодня через прохідну проходили близько 3,5 тисяч робітників. Для молодого міста це була друга за значенням робота після атомної станції. Тут була стабільність: зарплата, соцпакет, можливість отримати житло.
Більшість працівників мали доступ до кількох цехів — там справді збирали касетні механізми, плати для електроніки, дрібні комплектуючі. Але були й інші приміщення: з герметичними дверима, посиленою вентиляцією та контролем на вході. Туди пускали не всіх. І навіть серед робітників про ці цехи говорили рідко.
Місто жило поруч із ЧАЕС і звикло до думки: якщо щось засекречене — значить, так треба. Ніхто не здивувався високим парканам, колючому дроту чи охороні біля воріт. Прип’ять будувалася як місто майбутнього, і « Юпітер » ідеально вписувався у цю картину.Легенда про магнітофони працювала бездоганно
У відкритих цехах дійсно збирали побутову техніку — це бачили всі. Але ті, хто мав доступ глибше, розповідали інше.
У закритій частині заводу виготовляли компоненти, які ніколи не потрапили б на полиці магазинів. За свідченнями колишніх працівників та документами, знайденими сталкерами, йшлося про деталі для військової електроніки: бортові блоки для літаків, системи керування, апаратуру, яку використовували в оборонній промисловості.
Підтверджували це не лише чутки. Планування заводу говорило саме за себе: герметичні кімнати, захисні двері, складні вентиляційні системи, які не потрібні для збирання магнітофонів. На металевих стелажах стояли корпуси, які важко було пояснити побутовими потребами.
Такі підприємства у СРСР не рекламували, але й не приховували зовсім. Їх вбудовували у звичайні міста, давали нейтральні назви та офіційно прикривали « мирним » виробництвом. Це дозволяло тримати стратегічні об’єкти подалі від кордонів, але при цьому забезпечувати їх робочою силою та інфраструктурою. « Юпітер » був одним із таких місць.Як завод став базою для « Спецатома » і допомагав рятувати Чорнобиль
26 квітня 1986 року змінило все. Прип’ять евакуювали за одну добу, а « Юпітер » опинився в зоні забруднення. Проте будівлю не закинули — навпаки, вона отримала нове призначення.
Сюди прийшли ліквідатори. Вони мали очистити приміщення від радіоактивного пилу. Працювали в респіраторах, змивали поверхні, зчищали підлогу, намагалися знизити фон у цехах. За спогадами учасників, робота була важкою — пил засідав у найдрібніших щілинах, на металевих конструкціях, у вентиляційних шахтах. Але інакше використовувати будівлю було неможливо.
Пізніше завод передали об’єднанню « Спецатом » — структурі, що займалася роботами на об’єкті « Укриття ». Тут створили лабораторії, де випробовували роботів і дистанційні пристрої для роботи в зонах високого радіаційного фону. На « Юпітері » перевіряли дозиметричне обладнання, калібрували прилади, тестували системи, які потім везли на четвертий енергоблок.
За документами, робота підрозділів « Спецатома » тривала до другої половини 1990-х років. Навіть коли Прип’ять остаточно спорожніла, частина інфраструктури продовжувала працювати. Давали електрику, працювали душові, а в басейні « Лазурний » іноді можна було побачити людей із перепустками на завод.Тиша, що відлякує: що залишилось від « Юпітера » на сьогодні
Сьогодні « Юпітер » — це велика порожня будівля, де час зупинився раптово. У коридорах на підлозі досі лежать старі журнали, інструкції, інвентарні картки. На полицях стоять пляшки з реактивами, у металевих шафах — коробки з деталями. На робочих столах трапляються корпуси апаратури, які так і не встигли вивезти.
Усередині заводу панує особлива тиша — не така, як у школах чи дитсадках Прип’яті, де все нагадує про дітей. Тут тиша робоча, промислова. Вона говорить про те, що люди пішли посеред зміни і більше не повернулися.
Найбільше розмов викликає підвал. Його називають одним із найнебезпечніших місць у Прип’яті. За чутками, там довго зберігався ящик із високим рівнем радіаційного фону — що саме в ньому було, точно не відомо. Сьогодні підвал затоплений, і дослідники радять не спускатися туди навіть із дозиметром. Вода, застій повітря та невідомий вміст того ящика роблять це місце непередбачуваним.
« Юпітер » стоїть серед покинутого міста, що так і не встигло постаріти. Він зберігає спогади про тих, хто будував Прип’ять, працював із технікою, про яку не писали газети, і залишив місто за одну ніч. У цих коридорах досі живе тиша — та, яку не розбили ні час, ні забуття.