Визнання Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу — давно назрілий акт. Історія України стає частиною європейської історії, а німці відмежовуються від брехні й варварства Москви, вважає Євген Тейзе.
«Трагедія», «великий голод», «штучний голод» або «геноцид»: коли йдеться про голодну смерть, за різними оцінками, від майже чотирьох до понад семи мільйонів українців 90 років тому, підбір слів — питання не просто наукове або політичне, а глибоко світоглядне. У Москві, говорячи про «голод» або «трагедію», нівелюють значення цих подій до прикрого наслідку невдало проведеної колективізації. Це — більше, ніж просто евфемізм. Це — злочинна брехня, яку Кремль затято відстоює і на міжнародній арені.
Слово «трагедія» востаннє Москві вдалося проштовхнути у документи ООН 2003 року з нагоди 70-річчя Голодомору. Відтоді Київ доклав значних зусиль, щоби пам’ять про мільйони жертв у свідомості міжнародної спільноти не була понівечена брехнею. Вони померли не від посухи чи помилки політиків. Вони були вбиті лише через те, що були волелюбними українськими селянами, яких боявся Кремль.Голод як зброя тирана
Заморивши голодом мільйони українських селян, диктатор Йосип Сталін сподівався досягнути одразу двох цілей — знищити українську ідентичність, стрижнем якої у «житниці Європи» були землероби, і заробити потрібну для індустріалізації валюту. Поки українці мерли від голоду у селах, у містах за виручені від експорту зерна гроші будували заводи. На них з усієї радянської імперії звозили майбутніх пролетарів — «нових радянських людей» без національної ідентичності.
Саме геноцидом називав цей злочин ще 70 років тому правник Рафаель Лемкін, який, переживши Голокост, зробив справою свого життя юридичне осягнення масового вбивства за національною, расовою чи етнічною ознакою.
